Ким Тхюи - Ru

Бабуся днями постійно була зайнята щоденними справами. І хоча й віруюча, вона ніколи не мала часу посидіти перед Буддою. Після того, як ринки спорожніли, а товари і торговці зникли, після того, як її співмешканці-комуністи відібрали в неї вміст сейфа й мереживні шалі, вона навчилася носити довге сіре кімоно, яке одягають вірні. Попри посивіле волосся, гладенько зачесане і просто зібране в гульку якраз над потилицею, бабуся виділялася досконалою вродою. Вона щогодини повторювала молитви, злегка оповита димом ладанних паличок, і чекала новин від дітей, які вирушили в море. Двох наймолодших, сина й доньку, вона відпустила з моєю мамою. Мама попросила мою бабусю вибрати між ризиком втратити сина в морі і ризиком побачити його тіло, понівечене на мінному полі під час військової служби в Камбоджі. Вибирати доводилося потайки, без тремтіння, не вагаючись і не розголошуючи. Можливо, саме для контролю за тим страхом вона й звернулася до молитви. Можливо, щоб п’яніти від ладанного диму, вона не відходила від вівтаря.

У Ханої в мене була сусідка навпроти, яка щодня годинами молилася з самого світанку. Та на відміну від бабусі вікна її спальні з бамбукової дранки виходили просто на вулицю. Її мантра й регулярні, невпинні удари по дерев’яній колоді заполоняли весь квартал. Спершу я хотіла переїхати, подати скаргу чи навіть украсти й знищити її дзвінок. Та минуло кілька тижнів, і я перестала проклинати ту жінку, бо мене почав переслідувати образ бабусі.

У перші роки великих потрясінь бабуся інколи ховалась у храмах. Їй так хотілося там заховатися, що вона навіть погодилася поїхати туди з тіткою Сім. Їздити на мопеді тітка Сім не вміла, бо ніхто її не навчив, та й виходити з дому їй було заборонено. Однак опісля структурного перевороту як її життя, так і життя загалом, правила було переписано. Унаслідок руйнування родинного ядра моя розумово відстала тітка здобула певну свободу, водночас і нагоду подорослішати. Саме за таких обставин вона завела мопед, який тільки й залишився на подвір’ї. Бабуся вперше в житті осідлала такий засіб пересування. Тож тітка рушила і поїхала, вона їхала не змінюючи швидкості і навіть не зупиняючися на червоне світло. Пізніше вона мені зізналася, що перед кожним світлофором заплющувала очі. А бабуся, яка сиділа, тримаючися руками за доньчині плечі, молилася.

Мені хотілося, щоб тітка Сім розповіла про свої пологи у сестер. Не знаю, чи їй відомо, що прийомний син тітки Чотири — це насправді її син. Уже й не пригадую, як я про це дізналася. Можливо, тому що діти підслуховують через замкову шпарину, а дорослі цього не помічають. Чи й тому, що дорослі не завжди зважають на те, що поруч із ними діти. Батьки не мають потреби наглядати за дітьми, бо догляд за ними покладено на няню. Та інколи батьки забували, що нянями працювали молоді дівчата: у них, як у всіх, були бажання, вони любили, щоб на них задивився шофер чи їм усміхнувся кравець, любили на якусь мить замріяно завмирати, вдивляючись у дзеркало, стаючи частиною того, що в ньому відбивалося.

У мене завжди були няні, та інколи вони про мене забували. Жодна з них не збереглася в моїй пам’яті, навіть якщо незрідка, вмостившись у куточку, щоб мене не бачили, я роздивляюся їх на своїх дитячих фото.

Мій син Паскаль також не зберіг спогадів про свою няню Лек, вони зникли практично одразу, як ми поїхали з Бангкока і повернулися до Монреаля. Однак його няня-таїландка була з ним цілодобово, тиждень за тижнем — і так понад два роки, за винятком кількох днів відпустки час від часу. Лек полюбила Паскаля з першої миті. І не могла нахвалитися ним перед сусідами, немов би він був її сином, найгарнішим і найчудовішим. Лек любила його так, що я боялася, чи вона не забуде, що попереду неодмінно настане розлука, колись ми її покинемо, і, як не прикро, мій син, либонь, не збереже спогаду про неї.

Лек знала лише кілька слів англійською, а я таїландською, однак нам вдавалося довгенько теревенити про мешканців нашого багатоквартирного будинку. Найкінематографічнішим був образ сусіда з десятого поверху, тридцятирічного американця. Одного вечора він повернувся з роботи і побачив, що в квартирі повно пір’я і поролону. Його брюки були розрізані на дві частини по довжині, дивани розпорені, столи понівечені ножем, занавіски розірвані. Усе було порізано на шматочки його коханкою на місяць, якій він подякував після тримісячної служби. Йому не варто було довго з цим затягувати, бо в її голові день у день міцніло сподівання на велике кохання, хоча вона щоп’ятниці отримувала платню за те, що любила. Щоб уникнути аж такого розчарування, не варто, напевно, було запрошувати її щоразу до столу, де вона лише усміхалася, нічого не розуміючи, була декоративним елементом для вмеблювання столу, за яким поглинала вішісуаз [12] Вішісуаз — шотландський картопляний суп із цибулею-пореєм. , надто вже бажаючи салату з зеленої папаї, приправленого перцем чилі, який обпікає губи й запалює серце.