Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Все, що трапилося далі, повинно б за часом становити добру третину мого уявного фільму: скрегітливу згоду начальства на їхнє одруження, заманювання молодої пари до Москви, стеження, прослушку, перлюстрацію, дедалі задушливіше кільце уваги та недовірливості. Потім вони вимагали, щоб Інґа зробила аборт, але Сташинський — от він, початок бунту! — заявив, що цього не буде. Потім вони відпустили її народжувати до Берліна, йому ж наказали залишатися в Москві — схоже на те, що в заручниках. Вони розлучали й розводили їх як могли. Йому, що недавно врятував майбутнього сина від убивства абортом, так і не судилося побачити малюка живим. Зате він зміг побачити його мертвим. До Берліна йому дозволили злітати лише на кілька днів у серпні 61-го — на похорон хлопчика. Той захлинувся на руках у сусідів, карма вбивці не дрімала.

Напередодні похорону Богдан та Інґа скористалися тимчасовим послабленням пильності своїх опікунів і вислизнули дворами з її батьківського дому. Мабуть, чекісти були певні, що вони нікуди не дінуться, не дочекавшися похорону. Їхня втеча поночі через Східний Берлін ес-баном до Західного — це остання з успішних операцій шпигуна Сташинського. Для симетрії бракувало контролера, що затримав би в ес-бані за їзду без квитка.

Увечері 12 серпня 1961 року він здався західноберлінській поліції, що своєю чергою передала його американцям. На ранок він почав розповідати все.

Джон Стіл закінчує свій нарис цілком промовисто: «Коли Богдан та Інґа Сташинські входили до поліційного приміщення, в Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна».

Любов — це людське. Любов — це той щем, без якого нас немає.

Одного разу нас, солдатів першого періоду служби, вишикували перед казармою для зачитування наказу командира дивізії. Йшлося про те, що військовослужбовець Такий-то з військової частини номер такий-то минулої ночі застрелився на посту. Історія типова: йому начебто стало відомо, що його покинула кохана дівчина. Замполітам усіх частин дивізії наказувалося провести виховні бесіди з особовим складом. «Подумайте тільки, — промовляв до нас замполіт, — тому йолопові не було й 19-ти, все життя попереду, а він узяв і відібрав його собі — і все через якийсь там шматок пизди!» Це була вельми чоловіча розмова. На таке дотепне формулювання ми бравурно заклекотали сміхом — справжні мачо, обсмалені в боях зарізя-ки.

Коли зверхники Сташинського запропонували йому підшукати собі якийсь інший шматок пизди, він збунтувався. За всієї своєї демонічної проникливості в секрети психіки, каґе-бе недооцінило в ньому людське. Недооцінило, бо володіло секретами, а не таємницею. Зважити на терезах свого аналізу ще й таку невагому ефемериду, як любов, воно не спромоглося. Та й не могло — в нього до неї немає жодного доступу.

Бо якими одиницями виміряти той особливий щем, коли все інше втрачає сенс і All You Need Is Love?

Сліди Богдана та Інґи Сташинських губляться в туманах минулого сторіччя. Відомо, що за скоєні злочини його було засуджено до восьми років. Багато це? Мало? Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири, відтак його звільнили достроково. Це мусило статися десь у 1965-66 роках. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, Стаса Перфецького, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом?

І чому б не припустити, що надалі він став одним із популярних дописувачів журналу «Life»?

Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Найімовірніше, він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди проте не висовуючись. Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґою. Але не повинні б з огляду на гіркий досвід своїх візаві.

Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара перебіжців, негарна жінка і закривавлене чудовисько, з останніх сил перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними. Головне для них тепер — ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого.

Рік 1641 ознаменувався у місті Львові цілим ланцюгом жахливо-прекрасних подій, серед яких цілком видатне місце посіло привселюдне спалення такого собі Альберта Вирозем-ського, особи без громадянства і з вельми туманним соціальним минулим. Точна дата цього дидактичного спектаклю на площі Ринок нині для нас не має значення: у будь-якому разі йдеться про осінь — принаймні як осінь середньовіччя. Спалення у тогочасному Львові були нечастими й відбувалися виключно восени: на думку місцевих патриціїв, полум’я очисних вогнищ найкраще пасувало до осінньої гами навколишніх лісів і парків. З тих-таки міркувань — естетичної відповідності — зима була порою відрубуваних голів (червоні струмені на білому снігу творили вдалу алюзію до національного прапора). Весна вважалася періодом т. зв. саджанців, тобто посаджених на палю. Влітку ж засуджених переважно топили у спеціально відведеному мертвому рукаві Полтви (т. зв. Арештантській заплаві) або заливали їхні горлянки топленим оловом. Тож літо в будь-якому разі могло вважатись утоплювальним сезоном.