Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Я не сумніваюся, що мені відоме ім’я, котре він вигукував.

На п’ятій годині дійства — більшість публіки встигла вже добряче знудитися дедалі менш динамічним видовищем — вогонь дожер його остаточно і поступово влігся. Спеціальні судові двірники змели спопелілі рештки в показну срібну посудину (т. зв. кубок фортуни), що її під супровід валторністів і барабанників було урочисто передано майстрові церемонії. Не виключено, що в мить, коли той, згідно зі звичаєм та законом, став з балкона ратуші розвіювати попіл Альберта на всі сторони світу, здійнявся той, за більшістю хронікерів, моторошний вітер, а небеса потемніли і лагідний дотепер жовтневий пополудень раптово перемінився на пронизливий листопадовий. Перелякана людність по-броунівськи пустилася з Ринку навтьоки — виникло панічне місиво, що ніяк, попри загалом правильні оперативні дії маґістратських ціпаків, не могло розсмоктатися. Вітер нагинав дзвіничні вежі, шматував корогви та вивіски і зривав голови.

Той, кого кликав перед смертю Альберт Вироземський, усе-таки прийшов.

У чому полягав «найганебніший людський вчинок за всю історію міста»?

Почну з того, що Альберт Вироземський прибився до монастиря бернардинів у Львові за якийсь лише неповний рік перед описаним вище фіналом. Він оголосив, що хоче постригтися в ченці, і його невдовзі було зараховано до новіціату. Дивно, але в загалом доброзичливому і щиросердому оточенні братів менших бернардинів про нього відразу почали циркулювати всілякі недобрі пошепти. Його вважали цілком непевним приблудою, що забіг за монастирський мур, лишень аби переховатися від правосуддя за якісь повиті туманом попередні афери. Дехто стверджував, наче знав його за давніших часів мандрівним комедіантом, точніше, штукарем. Він начебто упродовж років належав до вже тоді славетної трупи цирку «Ваґабундо», цієї пересувної кількасотлітньої леґенди всіх без винятку ярмаркових площ Старої й Нової Європи. Справжня історія цирку «Ваґабундо» не написана до сьогодні, існують лише фрагменти переказів з різних епох, занадто віддалених одна від одної, аби з наявних уривків могла скластися виразна цілість чи хоча б неперервна нить. І все-таки в одній з тих історійок ми справді знаходимо сюжет про якогось «штукаря Альберта», декласованого дрібного шляхтича родом з невідомих околиць Об’єднаної Європи, який начебто промишляв дрібними крадіжками, поєднуючи їх із цирковими фокусами. Часом це оберталося відчутними неприємностями для всієї трупи, про неї пішла лиха слава, а найвпливовіші циркові рецензенти вже звітували в тогочасній пресі про «спритність рук», «жонґлювання професійною честю» та «організовану підшатерну злочинність». Тяжко побитий чотирма близню-ками-атлетами за таємною вказівкою тодішнього директора трупи месира Арчимбольдо (насправді бородатої жінки), Ви-роземський певний час відлежувався в підміських очеретах над Полтвою, але врешті, без документів та шеляга в кишені, прийшов у Львів і попросив милосердя в отців бернардинів.

Можливо, це була мить, найслушніша для того, щоби, перемінившися внутрішньо, обтрусити порох минулого зі стіп своїх і почати інше життя?

Однак Альберт Вироземський навіть і думати про таке не збирався. Невдовзі в монастирі почали пропадати деякі особисті речі — як у ченців, так і в новіціїв. Життя чоловіка, що вирішив зректися земного добра на користь вічності, майже не залишає йому простору для особистих дрібничок, тож тим ціннішими вони видаються, якщо він їх усе-таки має. Тому коли в когось із братії зникав, приміром, флакон із цілющим шампунем від лупи, золотий швейцарський годинник, старовинний фамільний портсиґар або презентаційний набір даґеротипних знімків із зображеннями вишуканих статевих зносин Прекрасної Дами з Єдинорогом, це вносило в монастирський побут неприємне напруження і сум’яття. Нині вже можна стверджувати, що в усіх цих зникненнях не обійшлося без Альберта Вироземського.

Проте найголовніша Альбертова крадіжка — та, що занапастила його шлях остаточно й безповоротно — вимагає від нас трохи більше уваги. Прикметно, що Вироземський здійснив її 8 липня, в день поминання святого Яна з Дуклі, коли вся бернардинська братія на чолі з настоятелем та кількома інспекто-рами-провінціалами вирушила щорічною процесією до святої криниці, місця первісного поховання щойно згаданого святого. Злі язики з конкурентних орденів патякали й натякали, буцімто останніми роками в тій криниці топили немовлят, яких від братів-бернардинів народжували сестри-клариски — нібито внаслідок недавнього налагодження контактів через підземний коридор, що з’єднав обидва монастирі. Чутка була, як то кажуть, свідомо брехлива, але мова не про це. Саме в час, коли починалася центральна і найзначущіша частина поминальної відправи, Альберт Вироземський, що зголосився був попротирати скипидаром незліченних гіпсових і мармурових наяд у кабінеті настоятеля, за допомогою т. зв. «гусячої лапи», з якою ніколи не розлучався, вдерся в настоятелів сейф і, нетерпляче перебравши паперові звалища з чистими бланками індульґенцій та доносами, видобув головну монастирську печатку з профілем святого Бернардина Сієнського та написом по колу «О^о Ргаїхиш Міпогиш Regularis ОЬзегуапгіае». Печатку було виготовлено з американської картоплини, на той час вельми рідкісного в Європі матеріалу, дорожчого за слонову кістку чи навіть китовий вус, — отже, це була т. зв. мандибурзька печатка. Саме нею він скріпив заготовлену наперед підробну ліцензію, тобто цедулу, тобто грамоту, з якої випливало, що він є бернардинським священиком і має повноваження давати шлюб, сповідати, причащати і хрестити дітей. Після цього дорогоцінну печатку було повернуто до сейфа, сейф зачинено знову (тією ж таки «гусячою лапою»), а прибирання в кабінеті доведено до блиску.