Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Альберта Вироземського було спалено. У звинувачувальній частині судового вироку зазначалося, що він здійснив «найганебніший людський вчинок за всю історію міста». Це досить радикальне формулювання, і воно не залишає сумнівів чи надій.

Тому в день виконання смертельного засуду натовпи святково вирядженої людності, по-дитячому захопленої такого штибу масовими повчальними видовищами, зустрічають його появу на площі одностайними свистом і скандуванням. Найвища знать комфортно розташовується під гафтовани-ми золотом пурпуровими навісами на балконах кам’яниць і палациків, а також на спеціально змонтованих тимчасових оглядових терасах. Унизу на площі тисячі громадян махають щойно придбаними в кіосках прапорцями, на яких — святий Ян з Дуклі, патрон або ж заступник (а краще сказати, опікун) міста. У повітря злітають тисячі надувних куль вогнистого кольору. Оркестр валторністів з міської протипожежної управи стрясає й без того розбурхану атмосферу найпопулярнішим еуе^гееп’ом «Сурми останнього дня».

З монастиря бернардинів, у підземеллі якого він дотепер утримувався під вартою, Альберта Вироземського доправлено на місце страти вулицею Сербською. Восьмеро охоронців приносять його на власних плечах у призначеному винятково для смертників чорному паланкіні з двома заґратованими віконцями. Мовою міського гультяйства цей засіб пересування не без гумору прозвано килимом-літаком.

Майстер церемонії в помаранчевому шалику та сміховинному вишневому береті цього разу не мусить задовго розігрівати гранично заведену громадськість. Уже з перших хвилин після прибуття Вироземського на площі починає лунати масове: «Вогню! Вогню!», — наче всім ідеться про якийсь ювілейний феєрверк. Отець Алоїзій, духівник засудженого, все ще ступає за ним услід, імітуючи останню спробу видобути з нього бодай натяк на каяття. Але його кроки видаються ще непевнішими від кроків його під-опічного. Цілком можливо, що його нестерпно нудить від надміру мальвазії, нерозумно спожитої минулої ночі з отцем кусто-шем, його конкубіною та подальшим ménage à trois. Урешті він відстає й, махнувши рукою, зупиняється на більш-менш безпечній віддалі від місця, де от-от має спалахнути вогнище.

Біля купи добірного хмизу, висипаної приблизно там, де тепер відома статуя Нептуна, дбайливо порається невеличка бригада катів-спалювачів у вогнестійких комбінезонах — тривають останні приготування. Серед інших катівських професій саме спалювачі вважаються своєрідною елітою. До їхніх лав набирають лише найбездоганніших та найосвіченіших. Окрім того, існує щонайменше два резони вважати спалення найвищою формою страти: по-перше, справедливе покарання досягається без пролиття крові, й, по-друге, вогонь має незаперечну очисну дію.

Отже, під масове всенародне скандування «Вогню! Вогню!» двоє старших катів під руки тягнуть Альберта Вироземського на вершину купи і надійно, в багатьох місцях, прив’язують його до стовпа конопляним мотузом. Засуджений вертить навсібіч головою і намагається вдавати зухвалу впевненість у щасливій розв’язці. Він усе ще сподівається на раптову появу, бодай і в останню мить, свого Визволителя. І навіть не здогадується про те, як йому пощастило.

Йому справді пощастило, бо його спалюють не в Росії.

Історичні джерела свідчать, ніби страта спаленням у Росії завжди бувала значно жахнішою, ніж в Європі, позаяк являла собою радше неухильно-методичне присмажування на дуже повільному вогні. Очевидець розповідає, як 1701 року за поширення обурливих відозв проти царя Петра було спалено якогось Гришка Талицького та його компаньйона — уся процедура тривала близько восьми годин, протягом яких засуджених обкурювали спеціальною ядучою сумішшю, від чого в них «повилізало все волосся на голові та бороді, а все тіло згорало танучи, ніби віск».

На щастя для Вироземського, його стратили у проміжній — між Росією та Європою — частині світу. Тобто муки його тривали аж ніяк не вісім годин, а всього лише чотири з половиною. І — як згадують тогочасні міські хронікери — весь той час, поки він залишався живим, починаючи з моменту, коли катівська бригада мов за командою націлила на сухий хмиз свої вогнемети, й аж до останньої хвилини, перш ніж навіки знепритомніти в димах та полум’ї, він крізь кашель і спазми намагався вигукувати чиєсь ім’я, а ще, мов розпачливе заклинання, все повторював щось на зразок: «Ну де ти, де ти, де?!!!»