Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Невдовзі Сташинський опиняється в НДР, де його починають перевіряти всілякими рутинними дрібницями. Його вже звати Йозеф Леман, і німецькою він розмовляє так, наче все попереднє життя прожив у Рурському басейні (КоМепроїї-Оіаіек) — і це невипадково, бо згідно з леґендою він начебто походить з околиць Ессена. Проте певний час він змушений всього лише подавати м’ячі (ні, навіть не каштани з вогню!), і якщо деколи й потрапляє до Західної Німеччини, то тільки для виконання всіляких сміховинних завдань на зразок вештання Мюнхеном і занотовування номерів військових машин. Іншою розвагою стають більш-менш регулярні відвідини цирку «Ваґабундо», а точніше його нікчемних решток. Богдан Сташинський ще підлітком ходив на деякі вистави згаданої трупи у Львові й околицях. Тепер недобитки цирку, повільно, але вперто просуваючись до остаточної заокеанської мети, час від часу виринали зі своїм шатром по всіляких німецьких задуп’ях: їхні відчутно збіднені й вимушено скорочені вистави все ще можна було побачити як не в Па-дерборні чи Гайльбронні, то в Ґаутинґу або Тутцинґу.

Джон Стіл не забуває згадати про це, але він нічого не пише про внутрішні бурі і глибоко затаєні терзання — як і про нервову гру вилицями. Богдан Сташинський вірить у те, що він діамант, використовуваний далеко не за призначенням. Але така вже доля шпигуна — чекати. Шпигунська робота на 99 відсотків складається з чекання. Простір шпигунства — це холодна і нудна почекальня, навіть не приймальний покій.

І ось тут вона, доля, розвертається до нього зовсім не-очікуваним боком — жіночими грудьми. І він уперше в житті аж так приторкується до них усім собою — на танцях у Східному Берліні, в один із незліченних вільних вечорів. Про Інґу Поль, в яку Сташинський тут-таки, під час першого ж танцю, негайно й беззастережно закохується, Джон Стіл пише цілком стримано: «Зовнішність у неї була найзвичайнісінька, часом навіть неохайна. За столом вона поводилася, ніби вовк. Інтелектуальними потребами не відзначалася. Проте вона була щиро віддана своєму другові, який без пам’яті закохався в неї». Найцікавіше тут, звісно, порівняння: ніби вовк. От тільки що б воно означало? Поводилася дико? аґресивно? жадібно поїдала все м’ясо? Нам не дано почути відповіді. Але й Джонові Стілу не дано знати про тисячу інших можливих «проте». Як наприклад, про її манеру розсипати по плечах рудувате волосся, плавно звільняючи його від шпильок. Або про запах її зовсім не вишуканих перукарських (та ще й ен-деерівських!) парфумів, що доводив до солодкого запаморочення досі нецілованого борщовицького аса розвідки. Або про те, як вагонні двері останнього потяга на Карлсгорст щоразу відтинають її від нього, таку беззахисну. Або, зрештою, про те, як невимовно довго і пристрасно вміє вона кінчати — всією собою, вся здіймаючись хвилею і вдячно стогнучи.

Цікаво, що про свій роман Сташинський дисципліновано доповів керівництву. Дивно, що його зверхники прореаґували на цю новину радше толерантно. Дивно — бо жоден захисний сигнал не спрацював і система не заблокувалася сама собою.

Ні, навпаки — в його житті все нарешті зрушило з місця, і йому було доручено два великі вбивства. У жовтні 1957 року в Мюнхені він здійснив перше з них — Лева Ребета. Очільник демократичного крила в ОУН і єврей за національністю, Ре-бет був радше символічною ціллю. Самим своїм існуванням він спростовував чи принаймні піддавав сумніву найпоширеніші звинувачення українського підпілля — в нацизмі. Ста-шинський мав усунути цю неузгодженість і прибрати Ребета з арени протистояння. Але перед тим, як він вистежить його, перейде йому дорогу і випустить в обличчя струмінь отруйної рідини з алюмінієвої циліндричної стрілялки, в моєму фільмі мусив би з’явитися пес. Це було випробування отрути. Пса прив’язали до дерева, і Сташинський підійшов до нього в оточенні кількох, як називає їх Джон Стіл, колеґ. Чи подивилися вони один одному в очі — Сташинський і пес? Чи не було в руки Сташинського найменшого шансу здригнутися? Чи не було в самого Сташинського найменшого шансу не стріляти? «Бризнув струмінь, і пес умить повалився на землю, не видавши ані звуку, — пише Джон Стіл. — Однак він ще зо три хвилини здригався в агонії».

Агонія Ребета тривала навіть не три хвилини.

Знищивши його, Сташинський ще того ж дня втік до Франкфурта-на-Майні, де переночував у готелі «Інтернаці-ональ». Як минула та його ніч? Невже він і справді заснув? Та ще й, може, як заведено писати в таких випадках, щойно голова торкнулася подушки? Невідомо. Хоч майже на сто відсотків ясно, що до Східного Берліна він повернувся з переможним відчуттям чисто виконаного завдання. При цій нагоді колеґи з розвідувальної бази в Карлсгорсті знову накривають на столи — це другий банкет Сташинського і друга цезура у фільмі. Цього разу з пивом і шнапсом, копченими вуграми й червоним та чорним кав’яром у срібних і порцелянових саксонських трофейних полумисках. А також піснями з усе ще модного кінофільму «Кубанські козаки», що їх усі намагаються заводити під розладнане піаніно, та спершу повільне, але дедалі швидше і хамськіше впивання. Не обходиться й без цінного подарунка: від імені найвищого керівництва Сташинського нагороджують фотоапаратом «Контакс». Яка чудова нагода вихопити кохану з вічності — на тлі паркових дерев, мостів, палацових брам, під аркою, під новою парасолькою, в окулярах від сонця! Вони люблять одне одного, наче ангели — з тією лише різницею, що в ангелів не буває плоті й, відповідно, статевих ознак.