Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Звідси так багато самодіяльності та сваволі в, як їх називали, низових структурах. Зброя (передусім пістолети і ручні гранати — саме те, що виринуло і в театрі) розповзалася по людях, які не вміли ні користуватися нею, ні правильно її зберігати. Зброя вистрелювала без їхнього відома — й дуже часто по своїх.

З іншого боку, якщо унтерштурмфюреру СС Брандтові того вечора так хотілося знайти в театрі зброю, то він неминуче її знайшов би. Підкинути кілька пістолетів і ручну гранату? Надзвичайно просто. Якщо це була провокація, то зі стовідсотковим успіхом. Претензії до підпілля в цьому сенсі бути не може. Вона в іншому: як можна було створити для окупантів таку фантастичну можливість накрити всіх разом, ніби глухарів на току, одночасно, в одному місці й без найменших для себе втрат? Навіщо аж така жертовна театральність? І чи любов до оперети справді могла визначати ступінь патріотизму?

Зрозуміло, що Брандт, як і вся служба ґестапо, як і кріпо, ґрепо [42] Скорочення від Grenzpolizei — прикордонна поліція (нім.) і шупо, користувався розгалуженою мережею інформаторів, провокаторів та доносіїв. Так само зрозуміло, що його аґенти навчилися грати й на польсько-українському фронті, й на «внутрішньому фронті» Організації. Зрозуміло й те, що на прем’єру «Шаріки» Брандт увірвався не просто в передчуттях чи здогадах, ще й піднявши алярм на кіносеансі. Ні, до театру його вела певність, за якою стояв хтось дуже конкретний.

Друг «Сансара» був того ж віку, що й увесь кістяк Організації. Точна дата його народження невідома, але восени 1943-го йому щонайбільше 25 років. До Організації він (ясна річ, таємно) ввійшов ще за совітів, коли навчався у вчительському технікумі. Є, щоправда, й інша версія, згідно з якою «Сансара» вже 18-річним повоював на Закарпатті. Так чи інакше, його приєднання до Організації було тяжким рішенням: «Сансара» походив із дуже змішаної типово галицької й переважно міської династії, не позбавленої німецьких, караїмських і єврейських домішок. Польське ж відгалуження його рідні молилося на портрети Дмовського і щороку з великою помпою вшановувало день загибелі міністра Перацького. Коли ж совіти з типовою для них невблаганністю потягли фактично всіх його ро-дичів-поляків на Сибір, «Сансара» (тоді ще «Тарзан») поклявся, що в лавах Організації готуватиме відплату й за них.

Десь тоді й зародилась його дивна політична мрія. Вона, як і кожна мрія, не піддавалася прямим формулам, тож із написанням маніфесту «Сансара» мав би клопоти. Ні, одного разу він таки спробував, і в нього вийшло перше речення: «Воля України означає волю кожного, хто в ній живе». Далі чомусь не пішло. Але він цілком виразно розумів, про що йому йдеться.

Початок війни вдарив по ньому двічі поспіль. У в’язничному дворі на вулиці Білінського він відносно швидко розпізнав трупи батька і двох його братів, а також тітки, дружини одного з них: усіх закатували совіти. Минув якийсь лише місяць — і в тій же тюрмі, на тій же вулиці (дарма що тепер уже Полі-цайштрасе), в сам Blaumontag, нацисти знищили кількох його друзів (може, й найближчих — не знаємо) з колишнього вчительського технікуму. Один із них, поет-початківець, колись позичив «Сансарі» не одну книжку — з тих, на яких виростають. Зрештою, підліткові роки «Сансара» прожив у серед-місті, де євреї становили компактну більшість. Тож серед замордованих у ті й пізніші дні були численні сусіди та деякі інші знайомі.

Невдовзі ґестапо стратило його дядька з боку матері, колишнього вчителя гімназії, тепер офіцера української поліції (на той час вона ще називалася міліцією). Знаючи про місце переховування двох розшукуваних німцями вчителів-поляків, дядько не схотів їх замельдувати. На розстріл він пішов разом з обома колеґами. Здається, він став першим у місті С. поплічником окупантів, якого вони ж і розстріляли. Після нього міх розв’язався, і періодичні викриття та репресії в лавах допоміжної структури стали для німецької влади доволі звичною практикою.

Так «Сансара» впевнювався у слушності своєї попередньої тези, що тримати бік нацистів задля перемоги над совітами є і гріхом, і злочином, і помилкою, й поразкою. Саме в ті дні йому написалося друге речення маніфесту: «Шлях наш по лезу ножа». Не зовсім зрозуміло, чому він уживав множину і скількох однодумців міг собі уявляти.

Тоді ж він почав формулювати свій особистий список докорів і претензій до Організації та загалом до своїх. Українська міліція, що виганяла євреїв з їхніх жител і юрмами конвоювала на смерть, увійшла до найголовніших пунктів. Патетична дефіляда юнаків і дівчат перед німецьким командуванням на так званому Святі Зброї — до найганебніших. Слова «колаборант» у ті часи ще не вживали, але для внутрішнього таємного користування «Сансара» винайшов термін «брудер» — не так від німецького «брат», як від українського «бруд». Брудери бруднили руки, сумління і карму. Брудерів слід було чистити.