Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Звичайно, на нього вказав той самий спостерігач із протилежного боку завіси, власник усевидющого ока. «Крук» із величезною ймовірністю мав би вмить зрозуміти, що саме за його наведенням опинився в халепі. Так, на нього відразу ж налетіли ґестапівці. Але щоб упізнати (чи просто побачити) провокатора, йому вистачило б і найменшої частки секунди. Проте, розповідаючи згодом у в’язничній камері про той епізод, «Крук» не назвав його імені. І якби той був, скажімо, в масці, то ми дізналися б від «Крука» принаймні про це. Але про жодну маску чи якусь панчоху на голові мови також немає.

Чи бачив «Крук» зрадника? Так. Чи встановив його особу? Невідомо.

Існує версія, що «Крук» не назвав його, бо той перебував поруч, у тій же в’язничній камері. Так формулюється припущення, що то був згадуваний підозрілий перукар Дмитро К. Але в цьому випадку «Крук» тим більше мав би попередити всіх інших, що серед них провокатор. І нагод, аби зробити це цілком дискретно, він мав предостатньо — хоча б тоді, як перукаря виводили на допити. Схоже, однак, що цього ніколи не трапилось. У жодному з таємних документів немає на це й натяку.

Є і ще одне «але». Навіть якщо перукар К. якимось чином належав до Організації (скажімо, був віднедавна засланим до неї ворожим інформатором), то навряд чи його рівень посвя-ченості дозволив би йому знати в обличчя доволі високого за рангом «Крука».

Зіставляючи добрий десяток різного штибу джерел, неминуче доходиш висновку, що театральна облава з подальшим судом та розстрілом доволі швидко стала в С. міською леґендою.

Свідчення і судження очевидців часом відчутно різняться між собою в цілком засадничих моментах. При цьому слово «очевидці» подекуди так і кортить узяти в лапки.

Згадаймо тут хоча б деякі розбіжності та сумнівні деталі.

По-перше, хронометрія подій усередині театру. Що передувало чому? Націлені на глядацький зал карабіни (за деякими джерелами, навіть кулемети) — це наслідок чи причина «виступу Ромка»? Зброю, що її так упевнено, майже завиграшки, знаходять під сидінням четвертого (а можливо, третього ряду), витягнуто перед очі присутніх до чи після стрілянини та втечі?

І якщо вже про зброю, то скільки її' там усе-таки було? Два пістолети чи п’ять? Як уявити собі пакунок аж із п’ятьма пістолетами, захований під сидіння цілком непомітно для оточення? А граната? Чи справді була граната, про яку сказано (зрештою, доволі одностайно), що вона «яйцевидна» 1?

А отрута, яку начебто ковтає «Крук»? Чому стільки свідчень про цей епізод, якщо насправді нічого цього не було? Звідки береться уявлення, що від тієї ж отрути «Крук» помирає в лікарні?

А спроба самогубства «Артема»? Чому не всі її' зауважили? А ті, котрі зауважили, ще й розповідають про неї по-різному. Наприклад, про те, що перш ніж приставити пістолет до власної голови, «Артем» намагався застрелити ґестапівця, який саме виріс йому на шляху. І жодного разу пістолет не послухався. Дві осічки поспіль — хіба не дивно?

Існує ще кілька додаткових сюжетів. Один із них про цілу ватагу підпільників, які так само врятувалися втечею, по одному й по двоє вистрибуючи з вікна театрального буфету на другому поверсі. Вони, мовляв, на своє щастя, не встигли повернутися до залу після антракту, а німці не зорієнтувалися відразу, що буфет, так само, як і зал, слід заблокувати.

Цій версії суперечить інша, згідно з якою згадані втікачі того дня взагалі до театру не потрапили, бо для них не вистачило квитків, тож вони тупцювали назовні перед головним входом і «фліртували з дівчатами». Якщо це так, то флірт виявився дещо затяжним — перекладений на час вистави, він тривав аж дві дії з двома антрактами (облава, нагадаю, трапилася на початку третьої дії). В будь-якому разі втікати фліртунам довелося не зсередини, а з-перед театру, що виглядає вірогідніше. Після втечі всі вони (або більшість із них) переховуються в помешканні «якоїсь польки» на вулиці Зіґельмаєрівській. Урятував їх нібито лише портрет Гітлера, що його чоловік «тієї польки», українець, нібито здогадався притьмом повісити в передпокої на місце Шевченкового, зачувши, як ґестапо, прочісуючи житлові будинки середмістя, вже тарабанить у двері поверхом нижче. Наступного дня всі втікачі, переходячи з даху на дах і розпачливо балансуючи між коминами, врешті десантуються у старому ксьондзівському саду та, знову ж по одному й по двоє, виринуть у порівняно безпечніших закамарках старого міста, де «змішаються з перехожими».