Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Ми не можемо знати, який саме фільм переглядали есесівці у «Вікторії», перш ніж їх було піднято на облаву. Жодне джерело не зберегло ні назви, ні прізвища режисера, ні імен акторів. Ми не знаємо, о котрій годині розпочався сеанс і скільки хвилин залишалося до фінальних титрів. Ці деталі тоді не вважалися суттєвими, нині ж, зі значно віддаленішої перспективи, вони могли б раптово пролити якесь додаткове світло на той листопадовий пополудень, на той gloomy Sunday.

(Бо якими ще бувають неділі в наших краях у середині листопада? Тільки понурими.)

Так само не знаємо ми точної кількості глядачів на «Шарі-ці», хоч нам і відомо, що «заля була заповнена вщерть». Але чи справді жодного вільного місця? Чи автор оперети зі спітнілими від хвилювання долонями справді похитувався в першому ряду за кілька крісел від крайсгауптмана Альбрехта і голови окружного українського комітету професора Лепкого? Чи було присутнє духівництво? Чи запросили хоча б кількох вищих чинів з мадярського гарнізону? [43] У виставі йшлося про кохання українського вояка та мадярської дівчини. Чи були представники кавказьких батальйонів і кримських татар?

Так, ми знаємо, що вистава йшла з успіхом і публіка неодноразово вибухала оплесками. Проте чи збиралися присутні по закінченні вітати авторів і виконавців букетами осінніх квітів, ми не дізнаємося ніколи. У жодному звіті немає ні слова про якісь букети. Про заховані в айстрах револьвери теж немає ні слова.

А провокатор, який стоїть за спущеною завісою? Око, що спостерігає крізь дірочку або шпару? В чому його функція? Впізнавати членів Організації, вказувати на них? Тобто він і сам з підпілля? Звідки ще знати йому їхні обличчя? Він ретельно стежить за правою половиною партеру, за мімікою тих, хто, обхопивши руками голову, чекає своєї черги на обшук. Як вони по одному виходять на сцену — хтось нарочито твердо і гордо, з високо задертим підборіддям, а хтось і на зовсім ватяних ногах. Ну а ще хтось і з першим, і з другим.

Оцей білявий дуже поблідлий молодик явно на межі зриву. Його псевдо «Крук», і він з окружної господарської референту-ри — як його не знати. Це від нього залежить постачання лісових боївок провіантом, одягом, медикаментами та бинтами. Його варто взяти навіть у разі, якщо обшук засвідчить, ніби він чистий. Зараз я на нього вкажу, вирішує провокатор. Нехай тільки сунеться на сцену.

Епізод із «Круком» у всій цій історії найдивніший. І «Протокол», і «Роберт» одностайні в тому, що «Крук» уже відбув перевірку паперів і обшук, тож мав зі сцени повертатись у залу, але тут якась рука почала тягнути його назад, за завісу. (У спогадах Яшана цього моменту немає зовсім, і це так само дивно.)

Але ще дивніше уявляти собі дорослого чоловіка, що його, наче манекен, можна кудись затягнути однією рукою. Чому б не запручатися? Він має право — в нього нічого не знайдено. Натомість єдине, що він цьому протиставляє, — це ковток якоїсь отрути, яка виявляється при ньому. Яку, до речі, чомусь під час обшуку не зауважили. Він устигає вжити її ще по цей бік завіси, тож усі бачать, як він її ковтає. Натомість гучне падіння тіла є вже тільки звуком з того боку. Все вказує на отруту блискавичної дії, щось наче ціанід.

Але інформація «Роберта» про виклик медичної карети і смерть у лікарні перекривається інформацією «Протоколу» про подальше (20-ті числа листопада) перебування «Крука» у в’язниці. Невже отрута не подіяла з тією силою, на яку розраховував її власник, і він вижив? Можливо, в першому антракті він необачно наївся заварних кремових тістечок, які, кажуть, незле нейтралізують дію ціанідів? Ми не знаємо, що могли продавати в театральних буфетах у ті голодні часи.

Неважливо, чи «Крука» справді відходили в лікарні. Може, й там, а може, й безпосередньо в театрі. Важливо натомість, що, провалюючись у безвість, він міг бачити обличчя провокатора. І дуже ймовірно, що він це обличчя знав.

Доповідь про ситуацію у в’язниці міста С. уже після пам’ятного розстрілу, тобто після 17 листопада, починається на третій сторінці «Протоколу», відразу під описами судилища та екзекуції. Принагідно звернімо увагу на факт постійного витоку інформації — навіть із камер смертників. Схоже на те, що не тільки ґестапо має всюди своїх вивідачів, але й навпаки — підпілля проникло всередину в’язничних служб. Може, цим і пояснюється показна «вірність Великій Німеччині» деяких таємних членів Організації? Можливо, якісь однодумці друга «Сансари» ще довгий час лишалися на своїх колаборантських становищах винятково з диверсійною метою? Й це — незважаючи на неминучість подальшого забруднення рук та сумлінь? Де проходила межа при виконанні завдань підпілля і наказів окупанта? Чи цю межу взагалі можна було відчути? Однозначної відповіді не існує. Та й версія з елементарним підкупом якихось наглядачів чи охоронців теж не виглядає фантастичною.