Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

І хоч це був явно гівняний день, та загинути від випадкової кулі, що призначалася пом’ятому наляканому птахові, який взагалі-то символізував пацифік, у мої плани не входило. Отож, я розштовхав однокласників і пішов собі додому, побоюючись, правда, стріти десь Кузьмича з його шиферними гвіздками й моїм шкільним альбомом. Але того ніде не було. Хтозна, може, він не витримав і зробив собі харакірі, фігурно вирізавши лобзиком зношену печінку.

Я вирішив піти найкоротшим шляхом, повз арабські гуртяги. Небо над ними було якесь штучне, ніби в туристичному довіднику, незрозумілого кольору й зовсім неглибоке. Здавалось, варто лиш напружити зір — і ти побачиш його замулене дно. Одним словом, якби з гуртяги зараз вийшли всі-всі араби й спробували мене в ньому втопити, у них би точно нічого не вийшло.

Араби й справді вийшли. Не знаю, чи збирались вони мене топити, але їх було п’ятеро. Я незалежно пензлював повз них. На моєму підстреленому польському піджаку двадцятирічної давності, який я позичив у свого старого, метлялася червона стрічка з написом «Випускник-2000». Я почав був думати, що виглядаю з нею безглуздо, і вже хотів її зняти, як один з арабів сказав мені ламаною російською:

— О, мі відєл тіба вчіра в тіл’євізарє, ті пабідітєльніц конкурса «Міс Юкрейн два тищі».

Спершу я навіть нічого не міг сказати. Просто стояв і дивився на них, а вони теж стояли й перлися з мене.

— Аллах — мудак, — нарешті бекнув я, сам не знаю навіщо, — якщо в нього такі сини…

В очах «синів Аллаха» зблиснули недобрі вогники — так, ніби десь там, глибоко в їхніх довбешках, хтось клацнув запальничкою, намагаючись прикурити сигарету на шаленому протязі. А потім усі п’ятеро полетіли на мене. Я розвернувся, зірвав із себе червону стрічку й увімкнув максимальну швидкість. Бігти було незручно, бо підстрелений піджак, застебнутий на кілька ґудзиків, сковував рухи. Його теж довелось зірвати з себе й викинути. І хоч мій старий після весілля жодного разу так його й не вдягав, я був більш ніж упевнений, що мені добряче за нього влетить. Я біг і час від часу озиравсь. Араби потроху мене наздоганяли… І тоді я раз і назавжди вирішив, що треба дивитись тільки вперед… Я біг і повторював: «…в етот памятний дєнь от вас навсєгда убєгаєт дєцтво і вас начінаєт прєслєдовать взрослая жисть…» І щось у цьому було. Правда, тоді я ще не зовсім розумів, що саме…

2008

Харків

Я б навіть сказав, що вона була богинею. Але не в тому сенсі, в якому можна подумати. У більшості чоловіків, котрі помічали її на одній із центральних вулиць, не зупинялись серця, хоч, якщо добре розібратись… Я навіть не знаю, коли в усіх цих клерків у накрохмалених сорочках і костюмах мідл-класу можуть спинятись серця… Хіба тоді, як їм телефонують патрульні й кажуть, що в їхню тачку, припарковану за двісті метрів звідси, на повній швидкості вдовбався КамАЗ, а потім, на додачу, телефонують із банку й кажуть, що в кредиту, на який вони взяли цю тачку, вдвічі виросли відсотки. Тільки тоді їхні серця, мабуть, і зупиняються, ніби офісні принтери, що зажували аркуш паперу.

Богинею вона була в іншому сенсі. Не знаю як, але їй вдалося всього за півроку зробити з Михи нову людину, виліпити з його пластилінових мізків щось варте уваги. А якщо й не виліпити, то принаймні примусити його думати саме мізками, а не тим, чим думають двадцятип’ятилітні чуваки, яким легко дістаються гроші й чиї серця глухнуть, щойно легенький вітрець задирає куцу спідничку першої-ліпшої цицькатої блондинки.

Соня привчила Миху читати, варити запашну каву, займатись йогою, тащитись від японської кухні, дивитись старе чорно-біле кіно й випускати на волю птахів. Так-так. Вони приходили на пташиний ринок, довго блукали поміж клітками з дикими птахами, а потім купували всіх, на кого вистачало бабла. Купували й відразу ж випускали в небо на очах в ошелешених алкашів, що ловили тих птахів сильцями в передмісті.

— Тобі подобається те, що ми робимо? — питала Миху Соня.

— Угу, — відповідав Миха, якому, якщо чесно, значно цікавіше було спостерігати за розгубленими пиками ловців.

— От і добре, — посміхалась Соня.

Якось наприкінці серпня Соня й Миха спробували врятувати рибину, яку побачили у велетенському акваріумі, тиняючись порожнім ранковим супермаркетом, — та була велика й обідрана, проте почувалась доволі впевнено. За кільканадцять хвилин потому, як Миха викупив її з рабства, вони з Сонею вже їхали на попутці до найближчого озера, що було відразу ж за містом. Рибина тим часом нервово сіпалась у пластиковому кульку з логотипом супермаркету. Коли божевільна парочка опинилась на березі, Соня випустила рибину в воду. Та ошелешено вдарила хвостом, пішла вглиб, але вже за кілька метрів спливла догори пузом.