Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

…Хащі на березі річки. Хащами гуляють він і вона: Дібішко-Бінес і Наоквегіжігокве. Дібішко-Бінес розуміє, що треба вразити серце Наоквегіжігокве якимось красивим, романтичним вчинком, тому бере каменюку і збиває з дерева першого-ліпшого барвистого птаха. Перебуваючи в тяжкому нокдауні, птах відчуває, як його беруть на руки й видирають із дупи жмут пір’я, по-перше, найкрасивішого, а по-друге, того, що відповідає за нормальні маневри в повітрі. Потім птаха недбало кидають у кущі.

— Це тобі, — каже Дібішко-Бінес, — вплети собі ці пера у свої чорні коси.

— Підар-а-а-а-ас! — кричить тим часом птах із кущів своєю пташиною мовою.

— А ще, — каже Дібішко-Бінес, — я розумію пташину мову.

— І що ж він сказав, цей птах? — нетямиться від захвату Наоквегіжігокве.

— Він сказав: нехай це пір’я береже тебе від небезпек цього підступного світу!

Далі Дібішко-Бінес демонструє супутниці свою силу і витривалість. Спершу піднімає велику каменюку, потім ламає молоду пальму, а насамкінець сідає сракою в мурашник.

— Ну так що, — питає він потому, — даси?

— Та ладно вже, — згоджується Наоквегіжігокве, — тіки по-бистрому.

І ось він уже спускає свою настегенну пов’язку, аж раптом вона пита:

— А цейво, контрацептиви в тебе є?

— Зара-зара, секунду, — шепоче він збуджено й галопом скаче до річки.

Там ловить руками велику рибу. Крутить її в себе перед носом, уважно розгляда й кидає назад у воду. «Нє, ця завелика, — думає він, — спадатиме…» За мить ловить наступну й полегшено зітхає. Вилазить на берег, дістає шматок нагостреного кременя, аж тут риба сумно так йому й каже:

— Відпусти мене, воїне, я виконаю три твої бажання…

— Та мені б потрахатись, — каже він винувато, — щоб без наслідків…

— Ну то йди до неї, і все. Я влаштую.

— А не намахаєш? — недовірливо пита Дібішко-Бінес.

— От тобі хрест! — божиться риба.

— Який іще хрест? — дивується Дібішко-Бінес.

І рибі настають гайки.

Я розплющую очі. Сказати, що в голові дзвенить, — нічого не сказати. Дзвенить в усьому тілі, мовби я — кришталева ваза, яку збираються купувати в маркеті, і грюкнули по ній чимось металевим, щоб перевірити, чи немає тріщин і ще якихось девіацій. Є. І тріщини, і девіації. Та все одно дзвенить. І це якось неправильно.

Мене торсає бортпровідниця.

— Доброго ранку, — говорю їй, хоч він і близько не добрий.

— Слава богу, — скрипить вона білосніжними зубами, — виходьте, молодий чоловік, уже Бориспіль…

— Виходь давай! — підгавкує за її спиною якесь мудило в костюмі. — Тебе вже десять минут будять!

Я зводжуся, б’юсь головою об багажний відсік і сповзаю назад у крісло.

— А Вєня де? — питаю в бортпровідниці.

— Який Вєня? — зітхає вона, беручи мене під руку, щоб витурити з автобуса.

— Той, що поруч зі мною їхав.

— Він, — каже бортпровідниця, — у Полтаві вийшов.

— Для чого? — питаю я.

— Для того, — тягне вона мене в прохід, — що в нього квиток був до Полтави.

— Щось не віриться…

— А мені, — крекче вона, — і не треба вірити. Краще звільніть салон і не затримуйте відправлення автобуса.

— Я допоможу, — зривається з місця мудило в костюмі, хапає мою другу руку, і вони вдвох виштовхують мене в двері, ніби старий, побитий міллю диван.

Я, правду кажучи, десь так себе й почуваю. За ідеєю, зараз мають прибігти галасливі дітлахи, пострибати по мені, а потім дістати сірники й підпалити. Але дітлахів на бориспільському паркінгу нема. Автобус рушає, обдавши мене димом. Лізу по телефон, щоб подзвонити Вєні й, нарешті, дізнатися, що все це в біса значить, проте моя рука так і зависає в повітрі.

Паркінгом прямує вона. У кедах, джинсах і білій сорочці. З наплічником. Такою я завжди нею марив. Підходить, цілує мої попечені алкоголем губи й шепоче на вухо: «Доброго ранку», — так, ніби ми з нею посеред цього паркінгу щойно прокинулись.

— Ходім, — каже й бере мене за руку.

— Куди? — не розумію я.

— Летимо в Таїланд…

— В Таїланд? — не вірю я. — Як так?

— А просто, — знизує вона плечима й тягне мене вбік терміналів.

2010 — 2012

Краків (Вілла Деціюша) — Харків — Київ

Я стояв на лінійці, а в голову мені нереально припікало навіжене східне сонце. Здавалося, що воно на якогось біса спрямувало всі свої промені й усе своє тепло саме сюди, на майданчик моєї школи, а решта планети зараз перебуває на позаплановій профілактиці, тобто в повній темряві. Не в силах більше терпіти, я розгорнув шкільний альбом і поклав його собі на голову, ніби дах. Тієї ж миті до мене розвернувся мій класрук — учитель праці, Кузьмич — і спитав: