Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Як же це так? Як же вона могла вмерти? — хлюпаючи носиком, питала Соня, коли тіло рибини стало відносити хвилями на середину озера.

«Гайки рибині…» — подумав Миха, але вголос сказав:

— Ні фіга вона не вмерла. Я зараз подивлюсь, що там із нею, — потому він швидко роздягся й заліз у воду.

Рибині й справді настали гайки, тому Миха, не довго думаючи, схопив її обома руками й на півхвилини зник під водою, встигнувши надійно прикопати її в муляці, щоб та навіть не думала спливти.

— Ну що? — спитала Соня, коли Миха виліз на берег.

— Все супер! — заспокоїв він її. — Попливла собі.

— А чому вона тоді була догори пузом?

— Ну, — розвів руками Миха, — мабуть, у неї на мить спинилось серце.

— Чого? — не повірила Соня.

— Від щастя, мала, від щастя, що вона знов опинилась на свободі.

Так тривало десь із півроку, а от потому все пішло до бісової мами. Легкі гроші скінчились, точніше згоріли. Одного чудового ранку Миха тупцяв на зупинці, замислено чухав потилицю й поглядав, як пожежники вовтузяться серед купи обгорілих гральних автоматів.

— Блискавка, — пояснили йому пожежники, — все спалила блискавка. Таке бува рідко, та все ж таки бува, братішка.

— Ідіть на хуй… — буркнув Миха, який терпіти не міг, коли його називали «братішкою».

— Отвічаєм, братішка, — запевнили його пожежники, — блискавка… І нічого нас посилати…

За дивним збігом обставин, протягом місяця блискавка влучила ще у дві халабуди з гральними автоматами, які належали Михі.

— Блискавка, — знов пояснили пожежники, — братішка. Як це не дивно, та знов блискавка…

— Угу, — сплюнув Миха й чимдуж підфутболив обгорілу каністру з-під бензину, що валялась прямісінько в нього під ногами.

Потому він поїхав додому й перевіз Соню на нову квартиру, в інший район міста, де його ніхто не знав, бо хтозна, блискавка — це таке діло… Спершу спалить твій бізнес, а далі зафігачить тобі в балкон із калаша, коли ти куритимеш і дивитимешся в прозорі погожі небеса, або прийде й підпалить двері.

Наступний місяць Миха закопався в книжки й напружено згадував, що йому там втирали в універі про комп’ютерні мережі. За пару тижнів він улаштувався програмером в одну з великих компаній, де мав щоночі виходити на роботу. І тут понеслось.

Миха повертався з нічної зміни й дуже хотів спати. Соня тим часом якраз прокидалась і дуже хотіла Михиної уваги. Спочатку вони, ясна річ, кохалися, потім Соня готувала Михі омлет і подовгу розповідала про Віана. А Миха просто падав з ніг і, ледь не засинаючи, мовчки поглядав на її дупцю. За мить Соні набридав монолог, тому вона питала, що він думає, приміром, про той чи інший сюжетний поворот. Миха зазвичай нічого не думав, але якось викручувався. «Да, — казав він, — я б зробив так само», — або: «Цікаво, що з цього приводу сказав би дідусь Фройд?» Але Соня все-таки якось вкурила, що Миха навіть не підозрює, хто такий Віан. Михі довелось розколотися. Тоді вона сказала, щоб він більше ніколи-ніколи її не обманював і прочитав, нарешті, Віана. Миха кивнув, з’їв омлет, поцілував Соню в скроньку й благополучно вирубився. Щоправда, уже наступного ранку Соня знов поцікавилась, чи Миха не прочитав Віана. Миха заперечно похитав головою, з’їв омлет, поцілував Соню в скроньку й знов благополучно вирубився. А от третього ранку фокус не вдався. Миха навіть омлет не встиг з’їсти. Вони лежали в ліжку й замислено курили.

— То ти прочитав Віана? — спитала Соня.

— Ні, кохана, — чесно зізнався Миха.

— Миха, — зітхнула Соня, — так і дебілом стати недовго…

І тут Михине серце спинилось, спинилось майже так само, як тоді, коли він її побачив уперше… «Так і дебілом стати недовго», — прошепотів Миха собі під носа, розуміючи, що останні півроку він щовечора о восьмій годині виходить на свій довбаний офіс, повертаючись щоранку рівно о дев’ятій, кохаючи Соню, з’їдаючи омлет і вирубаючись до самого вечора. Соня тим часом ішла на пари, потім у фітнес-клуб, а далі по кав’ярнях з подругами…

— Кохана, — процідив крізь зуби Миха, — будь ласка, ніколи не називай мене дебілом…

— А то що? — пирхнула вона, як сіамська кішка.

— Нічо… — на мить розгубився Миха.

— Ти мене не любиш, — заканючила Соня.

— Люблю, мала, — зітхнув Миха, — але ніколи не називай мене дебілом.

— Слухай, — похитала головою Соня, — тільки дебіли можуть відмовлятись читати Віана…

І тоді в Михи впала планка… Він сів на ліжко, серйозно зазирнув Соні в зелені оченята й тихо спитав: