Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Вона її дуже любить?

— Дуже.

— І як ви пояснили своїй дочці те, що панда зникла?

— Сказав, що панда захворіла і я відвіз її до лікарні.

— Штука баксів — і ця панда здохла, не доїхавши до лікарні, — Миха зазирнув у маленькі круглі очиці власника крамниці.

— Здохла? — перепитав той.

— Угу, — кивнув Миха. — Від серцевого нападу…

— Здохла, то й здохла… — погодився власник.

Хвилин за десять Миха витяг з магазину півтораметрову панду. Та була важка й неповоротка, ніби й справді здохла. Спочатку він спробував нести її поперед себе, намагаючись охопити її тушу обома руками. Панда весь час вислизала, після чого в Михиних руках лишались клапті її білої шерсті. Не вигадавши нічого кращого, Миха завалив її собі на спину й потяг далі, тримаючи довкола шиї її великі м’які лапи й відчуваючи, як її ноги раз у раз копають його під зад, розгойдуючись у повітрі. «Я тебе витягну, — захекано шепотів Миха, — витягну з цієї блядської вулиці, з цього блядського міста і з цієї блядської планети, де продається все, чуєш, пандо. Бо якщо його дочка тебе любила, то в тобі зараз її крихітне сердечко, яке ще поняття не має, що таке бабло і який її папік педрило, якщо продав тебе разом з її серцем… Чуєш, пандо? Я навіть заздрю тобі, що ти панда. У вас, у панд, може, якісь свої напряги й розклади, та вони все одно не такі дебільні, як у людей, пандо. Я тебе витягну звідси, й ти житимеш у найпрекраснішої істотки на світі. Вона ніколи тебе не скривдить. Тримайсь, пандо…» Панда весь час замислено мовчала. Навіть тоді, коли сиділа поряд з Михою в метро, а Миха обнімав її за шию, як найближчого друга. Мовчала й тоді, коли її пару разів стукнуло турнікетом, після чого Миха заповажав її ще дужче.

Батьки Соні натомість придумали інакший подарунок. Це теж була тварина, та на відміну від панди — маленька, непосидюча й дуже галаслива. Здавалось, її аж розриває від енергії, та вона лиш дзявкала, бо як її ще можна реалізувати, ту енергію, якщо ти важиш один кілограм і сто п’ятдесят грамів. «Ну що це, блядь, за собака! — думав Миха. — Охоронна порода? Та його самого охороняти треба… Попросити його принести дрючок? Та він же насилу олівець у зуби візьме… Або якщо, скажімо, кидати пластикову тарілку, щоб він ловив на льоту? Йому ж голову відірве тією тарілкою. А про те, щоб ганяти котів, я взагалі мовчу… Ну що це, блядь, за собака! Яка з нього користь?» А найбільше його харило те, як він вистукує своїми кігтиками по паркету. Словом, Миха його недолюблював. «От що вони подарували, — розмірковував він, — дзявкітливий мішок з кістками… Бігає тут своїми лапами по паркету, ковзає, як збірна України по хокею… без користі… Інша річ — моя панда. Велика, м’яка, мовчазна й нікого не дістає…»

Соня теж полюбила панду. Повертаючись із нічної зміни, Миха часто заставав свою кохану в її обіймах. Та одного разу… саме тоді, коли в них повільно, проте дуже впевнено все починало летіти шкереберть, сталась біда. Миха повернувся додому трохи раніше. Соня, згорнувшись калачиком, ще спала на їхньому ліжку. Панда тим часом лежала в кутку на підлозі. І все було б добре, бо панда сама облюбувала той куток, якби Миха не помітив у неї на морді Сониного мікроскопічного собаку. Собака вовтузився панді по пиці й тихо харчав. Михі це не сподобалось. Він підійшов ближче й дав песику легенького копняка. Потім Миха збентежено оглянув свою панду, підняв її з підлоги й притулив до стінки. Панда сумно дивилась йому прямо в очі. Собака тим часом ніяк не міг заспокоїтись, знов підбіг і став шарпати панду за ногу. Це була велика помилка, бо панда похитнулась усім тілом. Бусинка — а саме так звали те шкодливе псисько — зачув щось лихе й дав по газах. Він устиг розвернутись, зробити пробуксовку по слизькому паркету, просунувшись уперед десь на півметра, але тут панда й накрила його своїм важким тілом. Бусинка пронизливо дзявкнув — Соня прокинулась.

— Що сталось? — сонно закліпала вона оченятами.

— Ем… Панда… панда впала на Бусинку…

— Як так? — не зрозуміла Соня.

— Ну… впала… Бусинка спочатку шарпав її за носа, а потім за лапу… і вона на нього впала…

Соня сплеснула ручками, зірвалася з ліжка й насилу відкинула панду з розкаряченого тільця Бусинки, що дивився на світ своїми вибалушеними, сповненими жаху очима.

— Ти… — прошепотіла Соня, — ти це спеціально зробив…

— Що, спеціально? — не відразу в’їхав Миха.

— Ти спеціально кинув її на мого Бусинку…

Того самого дня вона зібрала всі свої речі — косметику, трусики, книжки, Бусинку й, доки Миха спав, переїхала назад до своїх батьків, так нічого йому й не пояснивши. Прокинувшись у порожній квартирі, Миха відразу все зрозумів. Єдине, що йому ніяк не доходило: від чого відкинувсь Бусинка?