Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Згоден, — перекрикую пекельний даб-степ.

— Це харашо, — киває вона. — Так шо, потанцюєм.

— Ні, — кричу, — відпочивай.

— Шо? Дешо мішає? — ірже вона й хапа мене своєю клешнею за яйця.

«Отакої», — думаю собі, ставлячи склянку коньяку на барну. Потім міцно беру дівку за фарбоване волосся й веду до клозету, маючи твердий намір освіжити їй голову. Вона тим часом поливає тусовку своїм реактивним бухлом. І тут вимальовуються троє її друзів. Двоє наших і один не наш… Не наш мені й каже:

— Атпустіть Наташа…

От після цього я й вирішив: «Мене із себе не виведеш, не виженеш, не викуриш, не виманиш, хоч димових шашок у мене накидай, а я й тоді із себе не вийду. Надихаюсь смердючого диму й відкинуся. Але там, зовні, мені точно робити нічого. Я себе там не бачу». Сказав — і став спокійний, мов удав.

— Не починаються, — каже вона замість «доброго ранку», і в голосі її стільки трагізму, ніби планету опанував черговий льодовиковий період, а весна не починалася вже років із шістдесят.

— Що? — питаю.

— Діла не починаються.

— Які діла? — не вдупляю я, бо які «діла» можуть бути в неділю о сьомій ранку, тільки ж очі продерли.

— Жіночі, — зітхає.

— Добре, — говорю їй спокійно.

— Що ж тут доброго? Знаєш, що це може означати? — витріщається вона.

— Знаю.

— І?

— Добре…

— Ні фіга собі… Нє, ну ні фіга собі! — обурюється вона, вилазить із ліжка й босоніж лопоче на кухню.

А я, що я? Мені тридцять три, і я спокійний. Я спокійно дивлюсь на те, що менш ніж за рік у мене з’явиться хтось малий. Якщо він, то гратиму з ним у футбол, якщо вона — то не гратиму, а просто любитиму.

Поснідавши, їду на контору. Політика не має вихідних. Розслабився в неділю, хлопнув пива, подивився дербі, потім вмикаєш ноут — і на тобі. До твого кандидата прифотошопили п’яну проститутку й розісрали фото по всенькому інтернету. І виправдовуйся потім, мовляв, він порядний сім’янин. Розвішуй його фотки з дружиною. А козир дружини, порівняно з фотографією конкурентів, полягає хіба в тому, що вона ніби твереза.

На конторі дико вантажить Симон. Симон — політтехнолог, виписаний за контрактом зі Штатів.

— Ти, — каже він, — колись бачив малих голубів?

— Яких малих? — неуважно перепитую я.

— Ну дітей… Ти дітей голубів колись бачив?

— Нє, — хитаю головою.

— А чому? — домахується він.

— Бо я не орнітолог, — бурчу. — Від’їбись, Симоне, я ЗМІ моніторю.

— Вдумайся, — не вгаває той, — це картина України, я тобі відповідаю.

— Про що ти? — придивляюсь до його зіниць. Зіниці ніби в нормі.

— Ми, — каже він, — бачимо тільки дорослих голубів, а де їхні діти — хтозна. Отак от і у вас, українців.

— Ага, — киваю, — добре, як скажеш.

— Ви, — нудить Симон, — у своїх дітей крадете дитинство. Вони у вас народжуються дорослими. Ви їх до бабок з ходу привчаєте, до всіх ваших дорослих муток. Ви вбиваєте їхній ніжний вік.

— Ага, — киваю, — дивись, твоя пика. — І показую Симону фотку з інфопорталу. На фотці міська «майовка»: наш кандидат хоче посадити дерево, а Симон подає йому лопату.

— Кинь мені на пошту, — просить Симон, — батькам покажу. — І веде далі. — До чого я все це. Ваші діти… вони з ходу дорослі, тому нам треба прокачувати дитячу лінію. Тренінги для дітей робити безкоштовні, прокачувати, словом.

— Іди, — говорю, — прокачуй…

— Ну й піду, — бурчить він. — Фотку скинув?

— Скинув, — киваю.

— Батькам відішлю, — навіщось повторює він і чимчикує до свого столу.

— Альо, — дзвонить вона десь за годину, — чуєш, я тест купила.

— Ну… І що там?

— Нічо не можу зрозуміти.

— Так не бува, — кажу.

— Бува, — відрубує вона. — Дебільний якийсь тест.

— Мала, — говорю, — тобі двадцять два, почитай інструкцію…

— Читала, — сопе вона, — читала…

— Добре, давай я за пару годин повернусь, разом почитаємо.

— Смисл? — пита вона. — Я вже тест викинула.

— Куди?

— У смітник.

— Так дістань.

— Та ну, — обурюється вона. — Не буду я в смітнику ритись…

— Чекай мене, — обрубую, — я новий привезу.

— Нє, — тепер обрубує вже вона, — я з мамою порадилась. Мама каже, що треба до нормального лікаря. Поїхали!

— Неділя, — кажу я. — Нормальні лікарі в неділю не приймають.

— Ти що, моїй мамі не довіряєш? — починає злитись вона.

— Та ладно, — кажу. — Чекай, скоро буду.

— То ти моїй мамі не довіряєш? — розпалюється вона.

— Ти куди? — питає Симон, затягуючись сигаретою на виході.