Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

Планета нагадала про себе хрипким голосом сержанта.

— Романтіки, бля… — буркнув він, — приїхали.

— Куди приїхали? — розгублено спитав Миха, відриваючись від Соні й розуміючи, що він навіть адреси не сказав.

— Як і договарювались, у п’ятизвьоздочний готель, — крякнув сержант і для більшої переконливості грюкнув кийком по дверях обізянника. — Виходьте давай…

Миха зняв Соню з високої підніжки бобика й обережно поставив перед собою.

— Ну, — спитав він у сержанта, — ми пішли?

— Угу, — кивнув той, — пішли-пішли, — і показав кийком убік дверей відділка.

— Ми так не домовлялись, — спробував заперечити Миха, але отримав кийком по нирках і ще кілька копняків, коли опинивсь на землі.

— А ти пішла звідси, — долинув голос сержанта.

Потому Миха відчув, як його тягнуть кудись по землі, тримаючи за шкірку, ніби забиту на полюванні тварину, і світ несподівано знову щез. Прочумавшись, він побачив над собою схвильоване личко Соні. Та мовчки зазирала йому в очі й нервово куйовдила обома руками його волосся. Сам Миха лежав на лавці в обізяннику відділка, а його голова була в Соні на колінах.

— Товариш сержант, прокидайтесь! — кричав Миха за п’ять хвилин потому, тримаючись за ґрати обома руками. — Ми домовимось, у мене є гроші!.. Випустіть нас звідси!..

Сержант, який розпластався на своєму столі, так, ніби пустив собі кулю в скроню, спросоння смикнув руками, скидаючи на підлогу ключі, олівці й аркуші паперу.

— Випустіть нас, — канючив Миха, — я дам вам грошей…

«Твою мать, — думалось йому, — вона була майже моя, а тепер ця мусарня і цей ушльопок… До того ж, він відхерачив мене прямо в неї на очах та ще й проволік на сраці через подвір’я… Здуріти…»

Сержант, нарешті, підійшов і відчинив двері. Миха з недовірою вийшов назовні.

— Іди, я тебе відпускаю.

— Що? — не зовсім в’їхав Миха.

— Пішов звідси! — спокійно відповів сержант.

— А вона? — спитав Миха й показав на Соню.

— А вона побуде тут! Іди-іди! — сержант копнув Миху під зад.

Випустили їх аж під ранок. Вони йшли порожнім проспектом — Миха не наважувався сказати бодай слово, а Соня, здавалось, перебирала в голові купу думок, яким не могла дати лад.

— Поїхали до тебе… — сказала вона потому.

— Як до мене? — розгубився Миха.

— Ну так, до тебе…

— Я думав, ти мене зневажаєш…

— Чого? Ти кльово все це вигадав…

— Що вигадав?

— Ну, всю цю історію з бобиком і сержантом… Ти ж про все це з ним домовився…

— Я? Домовився?..

— Не відмазуйсь… Ти все це вигадав… Усе було спеціально!

— Ну, ладно, — знизав плечима Миха, — поїхали…

Зараз у них все о’кей. Соня живе зі своїми батьками. Ті купили їй нового собайла, якого вона, ясна річ, знову назвала Бусинкою, а Миха щоранку повертається додому й ляга на підлогу поруч зі своєю пандою. Ляга, курить і слухає тишу, таку глибоку, що чутно, як десь далеко-далеко росте й колишеться на вітрі очерет.

2008 — 2009

Харків

Ось уже кілька років мені не траплялось нічого такого, що могло б вивести мене із себе. Це зовсім не означає, що я обережно прокладаю свої траєкторії. Це також не означає, що мені все по цимбалах. Назвімо мене «бувалим». Я багато чого бачив і багато чого відчував. Ну, принаймні мені так здається.

Востаннє я нервував у нічному клубі. Ми якраз пасли конкурента, тобто стежили за кожним його кроком, чекаючи якоїсь осічки. Політика — річ така: одна осічка й тебе поховали. Я курив на барі. Політик на диво чемно бухав мартіні. Ні тобі проституток, ні бійок з місцевими, навіть офіціантку за сраку не мацав. Нудьга, словом. І тут з’явилась вона.

Неодмінні білі штани, під ними неодмінні червоні труселі, і щоб вони неодмінно визирали. Червоне й біле, кров з молоком, калина на снігу, чи що вже там… На ногах танкетка, яку можна використати замість автомобільного домкрата. Згори топік з написом «Долч Ігуана». У руці айфон з телевізором на дві сім-карти. У вухах сережки-обручі. Пластмасові, ясна річ, такі, на яких у своїх клітках розгойдуються і скубуть пір’я домашні какаду. Помада яскраво-червона під колір труселів. Очі ядучо-фіолетові під колір танкеток. У руках сіра, як артилерійський снаряд, банка пійла, що зветься «Рево»…

Вона підходить до мене й каже:

— Ну шо, малий, потанцюєм?

— Не танцюю я, — кажу у відповідь. — З отим он потанцюй, — і показую на політика, якого пасу.

— Та ну, — обводить вона поглядом політика, — то якийсь обсос. Може, даже гей. Бач, мартіні п’є.