Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Свою, — відповідаю, — до лікаря повезу.

— А що сталось?

— Нічого. У мене, може, дитина буде.

— О, — кива Симон задоволено, — ти, головне, не облажайся.

— В смислі?

— Ну, виховуй нормально, щоб не було ефекту голуба… Казки нормальні читай, коротше… І про бабки менше три в присутності малечі.

— Симоне…

— Да-да, — уриває мене він, — знаю, «від’їбись»… — гасить цигарку й пензлює назад до офісу.

Ми стоїмо на задній площадці тролейбуса спинами до скла, дивимось у салон. Навпроти нас сидить старенька. У капелюшку така, в пальтечку, довоєнні кліпси у вухах, а з-під капелюшка вибивається волоссячко, сиве, як вигоріла під спекотним слобожанським сонцем трава. Поруч втикає її онук. Вбраний у курточку, з якої вже давно виріс, бейсболку, розбиті кросівки. Джинси в нього схожі на «варені мальвіни». Пика вся в пушку. Голитись, мабуть, старенька не дозволяє. На носі дешеві окуляри.

І тут старенька дістає з торби задачник з алгебри.

— Давай, Мишенька, — говорить вона, — позанімайся, скоро екзамени…

— Бабушка, — відповідає Мишенька, — я вже два раза прорішав задачник…

— Нічо, повтореніє — мать ученія!

— Твою маму, — шепоче моя, усе це бачачи, і тулиться мені під бік.

Тролейбус якраз гальмує. Ми виходимо на вулицю, аж раптом я чую якусь шарпанину. Озираюсь і бачу, як із дверей вилітає Мишенька. У руці в нього перука старенької. Сама старенька виковилює слідом за ним. Мишеньці, судячи з усього, гайки — він точно поїхав, бо зривається з місця й починає умотувати вбік проспекту Правди. Тоді старенька набира в легені повітря і щосили кричить: «Держіть його-о-о! Держі-і-і-іть…» За іронією долі Мишенька біжить прямо на ментівський патруль. Біжить і не бачить його. Мабуть, він узагалі нічого не бачить, бо з тролейбуса випав уже без окулярів. Так чи ні, а молодий курсант валить його в табло незгірше за Джекі Чана. Перука картинно злітає догори й падає на асфальт поряд з Мишенькою. До перуки діла нікому нема. Тим часом офігілому Мишеньці профілактично валять ногами по нирках, а далі заламують руки. Старенька знов кричить. Чи то вона пережива, що Мишеньці боляче, чи то радіє, що він не втік і не заніс бозна-куди її перуку.

Я прискорюю ходу й прямую вбік баталії. Мишеньку ще й досі товчуть. І в принципі, можуть затовкти, бо скільки йому там треба! Перші відхоплені люлі — це як перший у житті алкоголь, п’ятдесят грамів — і у відключку. Моя дріботить за мною. Понуро натягаю капюшон майстерки, щоб не видно було пики, дістаю з кишені запальничку, затискаю в правиці. І тут моїй, нарешті, доходить, бо вона міцно хапа мене за рукав.

— Не роби цього, — каже вона злякано.

Я пробую вирватись. Джекі Чан помічає нашу вовтузню і зводиться. Вона тим часом уже переді мною й тримає мене за барки.

— Ти чого? — питає вона, зазираючи мені в очі.

— Пусти, — кажу я пошепки, — покалічать же ботана…

— Не пущу, — говорить вона, висне мені на шиї й припадає до моїх губ. — Блін… Здається, почалось…

Моє серце сильно налягає на ребра, ніби дослухається до її тіла. Воно слухає й чує щось таке, чого не може переказати мені ані своїми словами, ані будь-якими іншими, не може втиснути поштовхами мені в кров, ніяк не може пояснити… І губи мої відчувають сіль її сліз, таку справжню й таку солону, що якби я був рибиною, то ніколи б не вижив у цій водоймі.

2010 — 2012

Краків (Вілла Деціюша) — Київ

— Гаразд, — сказав я. — Мабуть, панда.

— «Мабуть» нас не влаштовує, — відповів він. — Кажіть напевно.

— Панда…

— Оце інша справа… А тепер дозвольте поцікавитись: чому саме панда?

— Ну, — знизав я плечима, — панди мені подобаються.

— Розумію… Але цього не досить. Переконайте мене, що з вас вийде гарна панда… така, що буде справно виконувати покладені на неї обов’язки.

— Мені це цікаво… А все, що мені цікаво, я роблю з охотою.

— Уже ліпше! — кивнув він. — А тепер назвіть мені три найкращі риси свого характеру.

— Та я не люблю займатись саморекламою…

— А я й не прошу вас себе рекламувати.

— Ну, добре… Я посидющий, я думаю мінімум п’ять разів, перш ніж щось зробити. І… коли вже чогось захочу, воно буде моїм, чого б це не коштувало.

— Читаєте волюнтаристів?..

Я заперечно похитав головою.

На якусь мить чолов’яга замислився. Було йому років сорок. Шикарний костюм сидів на ньому чудово, проте наголо вибритий череп йому не пасував. Напруги додавала роблена ввічливість і мішки під очима, куди відклалися всі його недосипи, алкоголь і, напевно, хворі нирки.