Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Гаразд, — підсумував він. — Будемо вважати, що перший рівень співбесіди ви пройшли. Тепер, будьте ласкаві, заповніть анкету, і вас покличуть на розмову до нашого шефа.

Анкету я сів заповнювати в приймальні. Перелік дурацьких питань, на які я намагався відповісти максимально чесно. На питання «Чи ви колись брехали?» відповів ствердно, а на питання «Яка ваша мрія?» написав «Секрет…»

Хвилин за десять мене покликали до іншого кабінету. Я опинився сам на сам із бізнес-вумен. Класичний костюм. Красивий бюст десь третього розміру. Зібране в тугий хвіст волосся. Окуляри у важкій оправі. Словом, їй личило б зніматись у німецькому порно, а не бути шефом цієї контори.

Вона недбало пробігла поглядом мою анкету.

— Виходить, ви брехун? Я вас правильно зрозуміла?

— Так, — кивнув я.

— І коли ви брехали востаннє?

— Ну… хвилин п’ятнадцять тому.

— Як це?

— Я сказав вашому колезі, що ідеально підходжу на посаду панди, хоч насправді я трохи боюсь висоти…

Жінка помовчала, а потім попросила розповісти, що саме привело мене до них.

Я розповів… намагаючись не брехати.

Учора я повертався зі столиці до свого міста. Їхав у плацкартному вагоні. Це коли купе без дверей. У купе — четверо пасажирів. Ще двоє туляться під стіною, через прохід, на бокових полицях. Компанія, в якій мені належало провести наступні кілька годин життя, була так собі. На протилежній від мене поличці лежало щось, із голови до ніг закутане в простирадло, а на тій, де мав примоститись я, сиділи католицька черниця й дуже пошарпаний на вигляд чувак років під п’ятдесят. Я, не вітаючись, сів поряд із ними. Невдовзі чувак дістав із торби шмат копченої курки і почав її наминати, розповідаючи черниці, як добре жилось при радянській владі і як йому, бідоласі, паскудно живеться тепер. Черниця-католичка за своїми замашками легко могла б бути йому жінкою, бо щойно чувак дістав курку, як вона дістала варені яйця й почала бити їх об стіл. Ці звуки на мить розбудили те, що лежало на протилежній поличці. Воно завовтузилось, і частина простирадла з нього сповзла. Це було не «воно», а «вона», до того ж ця «вона» мала досить непогані сіднички, які визирали з-під міні-спідниці. Я мимохіть замилувався ними, проте черниця враз прикрила власницю сідничок простирадлом.

Лізти нагору спати не хотілось, тому я став міркувати про те, наскільки великою може бути ймовірність, що копчена курка, яку зараз точить мужик, знесла ті яйця, які точить черниця. З імовірністю в мене на цей раз не склалося, тим паче що мужик уже закінчив свою вечірню трапезу й почав варнякати. Його конкретно пробивало на камбеки в дитинство. Схоже, він належав до тих збоченців, котрі навіть у дорослому віці люблять розповідати жінкам страшні історії, щоб ті боялися й плакали.

От він і видав черниці таку історію. Мовляв, класі десь так у восьмому вчитель біології «зарізав» усю їхню компанію… Пообіцяв, що поставить одиниці за четверть і їх усіх потурять зі школи, бо вони, падлюки, понадгризали парафінові овочі й фрукти, які щойно прислали до школи з райцентру. Словом, треба було щось робити, і вони вирішили задобрити свого вчителя подарунком. А подарунок був такий: спочатку зловили чималу рибину, почекали, доки вона здохне, а потім кинули її в мурашник. За кілька днів на мурашникові лишився ідеально чистий кістяк, який вони запхали в картонну коробку та ще й зробили кришку зі скла. Це мав бути експонат, за допомогою якого вчитель міг розповідати про будову риб’ячого кістяка…

Почувши таке, черниця стала хреститися, а я пішов до провідника за пивом, збираючись цмулити його в тамбурі, доки ці клоуни не поснуть, так і не знявши з себе грим, поролонові носи й руді перуки. А тоді, — думав я, — ляжу собі на свою верхню полицю, звішу голову вниз і дивитимусь на сіднички, якщо, звісно, їхня власниця ненароком знову розкриється.

Затоварившись двома пляшками пива, я сяк-так пробрався через вагон, оминаючи ноги в смердючих шкарпетках, що стирчали з поличок якраз на рівні обличчя. Аж ось і омріяний тамбур. Шкода тільки, що там було двійко дємонів з побитими пиками. Я став у протилежний від них куток і майже залпом спорожнив першу зі своїх пляшок. Дємони тим часом мовчки мене розглядали. А потім один із них став мені щось казати. Що саме, я так і не втяв, бо говорив він якоюсь дивною мовою. Молдавани, чи що?.. — промайнуло мені в голові. — Точно молдавани! Але чого їм від мене треба? Чого вони хочуть від мене на території моєї республіки? Невже наймаються на роботу? Тільки що вони вміють, ці молдавани? Копати? Так у мене нічого копати. Робити ремонт? Так у мене й квартири нема. Чи, може, хочуть бути моїми охоронцями? Так не візьму я таких уродів… Хіба озброїти їх лопатами і втирати, що це гастарбайтери?.. На мить я навіть уявив, як сиджу за баром у якомусь пафосному закладі, а за сусіднім столиком, не палячись, несуть свою службу й відробляють бабло ці двоє. І от повз мене проходить мажорний тип у шкіряних штанях. Він чіпляє мене ліктем, так що я проливаю на бар бехерівку з льодом. Тоді мої молдавани зриваються з місця й стають перед типом стіною.