Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Ти добре пам’ятаєш вчорашній вечір?

— Так, — кивнула вона. — А це тут до чого?

— Вчора у нас вибухнула мікрохвильовка, бо ти поставила в неї банку оливок…

— Ну?

— А от тепер ти хочеш мені довести, що ти нормальна, а я дебіл, бо не читаю твого довбаного Віана?

— А ти що, хочеш назвати мене дебілкою через цю довбану мікрохвильовку? Ти її навіть відремонтувати не зміг!

Миха мовчки опустив голову, згадавши обгорілі фіранки й картонну коробку, до якої він склав десяток шматків того, що колись було пічкою.

— Ти що, дахом поїхала?.. Та цю пічку не відремонтував би навіть твій Віан!

— Віан відремонтував би! Він був геній, і я б неодмінно з ним переспала!

— Та педик твій Віан!.. Педик!..

— Та сам ти пе… — Соня змовкла на півслові й вчасно виправилась, — дебіл!

— А ти розумна?

— Да, я така!

— А шо ти вмієш?

— Все!

— Так хулі ж я тоді півроку на сніданок і вечерю хаваю омлет?..

Як не крути, а характер у неї був непростий. Власне, саме через нього Соня насилу довчилась у школі. Точніше, не через нього, а через те, що один ушльопок пробував визначити тип її характеру. У третій чверті останнього класу до них на урок приперся зовсім зелений психолог. Приперся й не зміг вигадати нічого кращого, як попросити учнів намалювати свій автопортрет. Соня взяла аркуш паперу й поставила посеред нього ледь помітну крапку, так його й здавши.

— Чому ти нічого не намалювала? — спитав психолог, поправивши свої ботанські окуляри. — Чи це така концепція? Невже ти вважаєш себе порожнім місцем? У тебе проблеми з самооцінкою, дівчинко?

— А в вас із зором?

Ботан-психолог закопилив губи, зняв окуляри й протер їх об светр, після чого уважно оглянув аркуш.

— Бачу крапку, — бекнув він.

— Чудово, — кивнула Соня, — це я.

— Тобто?

— Це я, — повторила Соня. — Стою серед засніженого поля, ракурс з висоти трьохсот метрів.

— Та ну, — знов бекнув ботан, покрутив пальцем біля скроні, розвернувся й почвалав назад до свого столу.

Але не встиг він зробити й кількох кроків, як у спину йому полетів чималий кактус, що стояв поруч із Сонею на підвіконні. Чувак крякнув, картинно змахнув руками й завмер, ніби в нього влучила мініатюрна хвостата комета, що зійшла з орбіти. Звідки Соні було знати, що цей недоумок — син директорки.

Попри всі складні замутки, попри Сонині пеемеси й Михину затраханість, вони все-таки любили одне одного, любили й відчували, що в них лишається кілька місяців, не більше. Я б навіть сказав, що все це почало нагадувати футбол. Якийсь такий дебільний матч, до завершення якого — п’ятнадцять хвилин, при тому, що обидві команди програють з рахунком 0:4, програють і не знають, що їм робити, крім того, що спокійно собі програвати й нікуди не рипатись. А попереду на них чекає друга ліга, витоптані газони й порожні трибуни провінційних містечок з кількома десятками місцевих алкашів, розхитані нерви й червона картка з подальшою дискваліфікацією до кінця сезону. А коли дискваліфікація закінчується й починається новий сезон, у якому тобі вже нібито можна грати, ти глухо сидиш на лавці запасних, без жодних надій повернутись на поле, сидиш і дивишся, як по траві бігають вісімнадцятилітні шмаркачі, бігають і не знають, що таке матч, коли обидві команди за п’ятнадцять хвилин до кінця програють з рахунком 0:4.

І тоді на допомогу прийшли брати наші менші, прийшли, бо в них, на відміну від людей, є чуйка, звідки й коли час робити ноги, відчайдушно тікати на всіх парах, щоб життя не порвало тебе на британський прапор. Діло було так. Соні мало виповнитись двадцять один. Миха довго думав, що б їй таке подарувати, і якось побачив у вітрині іграшкового магазину офігезних розмірів панду. Панду Михі продавати відмовились, мовляв, та належить дочці власника, і її поставили у вітрину лиш для того, щоб вона торгувала там своїм плюшевим таблом.

— Це, — пояснила менеджерка, — такий маркетинговий хід. Ми не можемо продати вам цю панду.

— Споримо? — процідив крізь зуби Миха.

— Це панда дочки нашого власника. Вона її дуже любить! — заперечно похитала головою менеджерка.

— А скільки їй років?

— Кому?

Миха нічого не відповів, натомість попрохав покликати власника. До нього вийшов чувак у доволі дорогому костюмі з пришелепуватою рожевою краваткою.

— Слухаю вас, — кивнув він.

— Я хочу купити цю панду…

— Це улюблена панда моєї дочки. Вона не продається, — розвів руками чувак.