Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Ти чо це?

— Чо це? — перепитав я.

— Ну це… — і він спорудив у себе над головою двома долонями подобу мого шкільного альбому.

— Трік-трак — я в домікє… — пояснив я.

За секунду Кузьмич безцеремонно конфіскував мій дах, і сонце почало діймати мене з новою силою.

— Кузьмич, — сказав я, — ви зірвали мені дах…

— Нічо, — поспішив заспокоїти мене він, — кончіцця лінєйка, я поставлю його на мєсто… І для надьожності приб’ю кількома шиферними гвоздіками…

Кузьмич зареготав, зареготав голосно й геть не в тему, бо наша довга й розпатлана директриса якраз викликала до мікрофона якогось депутата й активно показувала за його спиною, що ми, тобто учні, маємо аплодувати. Усім нам, звісно, депутат був до сраки, тож аплодувала тільки директриса, аплодувала беззвучно, ніби в старому телевізорі, в якому проблеми з регулятором звуку. А коли звук раптом з’явився, то це був пришелепуватий звук — іржав Кузьмич. Директриса вмить припинила аплодувати й спопелила Кузьмича вбивчим поглядом. Той осікся, випустив з рук мій дах, тобто шкільний альбом, а потім швидко присів за ним… Так швидко, що очко його підстрелених картатих штанів загрозливо рипнуло… Стоячи раком, Кузьмич приречено зазирнув собі між ноги, потім підібрав мій альбом і, прикриваючи ним свою неоковирну вчительську жопу, стрімголов пірнув між моїми однокласниками й підстрибом побіг до школи.

Депутат тим часом наполегливо постукав у мікрофон зігнутим пальцем, немов перед ним був не мікрофон, а двері в якесь невидиме помешкання, чиї невидимі жителі навідріз відмовлялися пускати всередину такого недоумка, як він. «Дорогіє випускнікі, — дико напружуючись, прочитав він зі складеного вчетверо папірця, — в етот памятний дєнь от вас навсєгда убєгаєт дєцтво і вас начінаєт прєслєдовать взрослая жисть…»

Сам не розуміючи чому, я забив на решту промови й почав мовчки повторювати цю чорну, довгу й неповоротку, наче танкер із нафтою, фразу… А депутат, судячи з його жестів, уже перейшов на експромт і почав бажати нам різну херню, яка мені особисто була зовсім непотрібна.

Коли ж депутат, нарешті, заткався, директриса й собі навіщось постукала в невидимі двері мікрофона, але її, ясна річ, теж нікуди не пустили. Є така категорія людей, яких ніколи, за жодних обставин, як би вони того не хотіли, нікуди не випустять й ніколи нікуди не впустять. Це, мабуть, стрьомно — жити в резервації, ні про що таке навіть не здогадуючись.

Так от, вона нагадала ім’я цього мудакуватого типа й те, що рік тому він щось там подарував нашій школі, що саме — я не розчув. По тому директриса витягла звідкись клітку й почала діставати з неї перепудженого білого голуба. Голуб задля годиться хотів був кілька разів її дзьобнути, але потім отямився, певно, побоюючись підчепити якусь заразу. Коротше, він притих і попустивсь. Директриса витягла його назовні й тицьнула депутатові в руки… Той розгублено крутив його в руках, не розуміючи, що з ним робити, з цим голубом, аж якоїсь миті мені здалося, що він просто збирається покласти його в кишеню брюк.

Голубу, схоже, теж здалося щось у цьому ж роді. Може, навіть щось страшніше й карколомніше. Тому він зібрався на силі й уже радикально виразив свій голуб’ячий протест проти цієї класової несправедливості. Простіше кажучи, він серонув депутатові прямо на костюм… Від несподіванки й образи депутат так сильно стис бідолашного птаха, що той розчепірив крила й роззявив дзьоб, віддалено нагадуючи фашистського орла-альбіноса, враженого церебральним паралічем.

Директриса ні хріна цього не помітила й почала підказувати депові жестами, як треба кидати голуба. Дійство знову стало нагадувати старий телевізор з поламаним звуком. Урешті-решт деп таки кинув голуба, правда, зовсім не так, як показувала директриса, а прямо перед собою, на асфальт, потім дістав з кишені папірець, з якого щойно читав побажання випускникам, і заходився відчищати ним гівно…

Лінійка захихотіла (судячи з виразу директриси, знов не в тему), голуб бебехнувся на асфальт, ніби підбитий пілот, проповз півметра, кілька разів змахнув крилами, насилу злетів і сів на підвіконня кабінету географії…

Охоронці депутата, що стовбичили трохи осторонь, якось враз нервово засовались, і мені почало здаватися, що вони прямо зараз дістануть свої пушки й розпочнуть грандіозну стрілянину, намагаючись помститися голубу за такий от конкретний наїзд… Тоді б вони напевно поклали всіх ботанів нашої школи, бо ті завше стояли в першому ряду, сяючи під промінням нашого східного сонця своїми начитаними їбалами й товстими скельцями окулярів.