Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Як там підар? — питав він у мене.

— Нормально, — відповідав я.

Наприкінці липня вона винесла мене з усіх можливих колій, перевела стрілки й відправила на досі незаймані території. Почалося все з телефонного дзвінка. Десь по третій ночі. Я вже спав. Кажу ж, літо — пора бізнесу. Вєня, копійка, запилені автостради й дешеві путівки на Азов. На щось інше часу не вистачало.

— Це ти? — спитала вона пошепки.

— Ага, — сонно погодився я.

— Можна тебе дещо попросити?

— Ага…

— Добре, — видихнула вона. — Забери мене з цього пекла.

— Ага… — знову погодивсь я, бо, коли сонний, погоджуюсь на все. — З якого?..

І понеслось. Близько четвертої я виїхав на велосипеді вбік П’ятихаток. За півгодини розшукав її довбаний піонерський табір. Двічі падав через кермо в посадці, бо думав, що добре знаю трасу. Виявилось, що добре знати трасу по світлому ще не означає, що ти добре знаєш її в передранкових сутінках. Назад ми їхали так само велосипедом. Я крутив педалі, а вона мерзлякувато щулилась на рамі в светрі й піжамних штанях. Її обличчя й волосся були перемащені зубною пастою.

Вдома я запхав її під гарячий душ, а сам почав прибирати срач на кухні, щоб приготувати сніданок.

— Це маєш бути ти… — сказала вона раптом у мене за спиною.

— Ага, — погодився я, — маю бути я… — і розбив чергове яйце над сковорідкою.

— Я знала, що ти погодишся…

Після цих слів я, нарешті, розвернувся. Вона стояла на холодних кахлях, сором’язливо прикриваючись рушником.

— На що погоджусь?

— Ну… — зніяковіла вона, — на це…

— На що?..

— Ну, щоб я стала жінкою.

Я присів на стілець. Під дупою трагічно хруснув пакет картопляних чипсів, а в кулаці — розчавлена яєчна шкаралупка.

— Нє, — видихнув я, — я не погоджусь…

— Чого? — примружилась вона.

— Того.

— Добре, — сказала вона. — Можеш цього не робити, а от старпер це зробить залюбки!

Ішлося про керівника студії. Сильний хід…

— Нє, — похитав я головою, — він цього теж не зробить…

— Зробить-зробить, — стала заводитись вона. — Бачив, як у нього слина тече?

— Бачив. Та він зараз на Азові.

— Брешеш!

— Ти вже повір… — зиркнув я на годинник, розуміючи, що за 40 хвилин має заїхати Вєня.

— Добре! — випалила вона. — Тоді це буде хтось із моїх прищавих однокласників!

Я ствердно кивнув.

Вона, мабуть, не знала, що робити далі, тому прошипіла:

— Рахую до десяти… Один… два… три…

«Тю, — подумав я, — невже, коли вона скаже “десять”, з кладовки вилізе її однокласник?»

Словом, можете вважати мене покидьком, але що було робити? Не досмажувати ж яєчню…

По тому вона вирішила зникнути з мого життя, що, власне, й зробила. Я затужив, став неуважний і нервовий. Бізнес не клеївся. В один із заїздів посеред дороги зламався бус, під зав’язку запакований нашими фермерами. Ми з Вєнєю приїхали на новому годин через одинадцять. Ватага фермерів на той час уже нагадувала країну, розбиту паралічем революції. Третина з них, включно з водієм, була в гівно п’яна, третина не втратила надію дістатись до обітованої Кирилівки, а решта вимагала негайно повернути бабки й розвезти їх по хатах.

— Мужики, — говорив я понуро, сидячи на сходинці буса, — давайте так: ті, хто хоче додому, повернуться додому, але через Кирилівку. Спочатку їдемо туди, потім веземо вас назад. Добре?

— Хуй тобі! — крикнула товстуха в картатому сарафані, затуливши своєму жирному синулі вуха.

Довелось повертатися в село.

Я затужив.

Вєня й собі впав у депресуху.

— Чувак, — казав він, — викинь цю тьолку з голови. Ось на тобі путівку на Азов. Поїдь, пару днів розвійся. Повернешся, і знову будемо рубати бабло. Сам подумай, зараз не заробимо, як жити взимку?

— Сам ти тьолка… — казав я Вєні.

Той не дуже й образився.

— Вєня, — кажу я, — Вєня, чуєш?.. Якби проходив міжпланетний фестиваль з ідіотизму, ти був би членом журі. Чи ідіотизм — це твоє кредо?.. Вєня, чуєш?.. У тебе є життєва філософія?

— Нє, — ледь не плаче Вєня, але все одно продовжує облизувати морозиво-ріжок.

Ми сидимо під макдональдзом на Науковій і думаємо, що робити. Точніше, думаю я, а Вєня вже все, що міг, придумав, тобто подзвонив мені.

— Давай іще раз, — кажу, — тільки спокійно й усе по порядку…

— Гре, — зітхає Вєня, — добре. Якщо хочеш, я розкажу втретє. Мені неважко. Значить, вранці, як ти й просив, я повіз їх у «Караван», вдягнути. Ти ж сам казав увечері: «Вєня, завтра вдягнеш цих уїбанів. Не ходити ж їм у гардинах! А потім щось придумаєм…» Казав же?