Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

Богема миттю почала ладнатись на вихід, відступаючи так швидко, як партизанський загін, що встиг нашкодити на чужій території. Біля дверей виникла тиснява. Сяк-так гості зашнурували свої черевики — хто навпочіпки, хто рачки, а хто в позі лелеки, підібравши ногу до грудей, — і вшились. Я, певна річ, не заперечував.

— Це повний ідіотизм! — сказала моя хвилин за п’ятнадцять, недбало посунувши мені миску з макаронами й шматком бройлера.

— А по-моєму, це макарони й бройлер.

Вона стрельнула в мене вбивчим поглядом.

— Ай, — сказав я, — боляче…

— А мені, думаєш, не боляче, — процідила вона, — коли ти влаштовуєш цирк? Це… повний ідіотизм.

— Це не повний ідіотизм…

— А що ж тоді повний ідіотизм?

— Ну ось це, наприклад, — я взяв макарон і встромив його собі в ліву ніздрю.

— Це… це-е-е… — їй, мабуть, хотілося сказати щось дуже образливе, та натомість вона скочила на ноги й крикнула: — Це… неблагородно-о-о!

— Радієш, що ти благородний? — вийняв я макарон із носа й з’їв. — Ти нездоровий…

То була остання крапля.

— Що?.. Що ти, блядь, сказа-а-ав? — зарепетувала вона й затупала ніжками, ніби втрамбовувала невидимий асфальт моєї траси до пекла.

— Це не я. Це Сковорода, — відповів я й уп’явся зубами в бройлера.

— Ах Ско-во-ро-да! — вона схопила зі столу сковорідку.

…Це останнє, що я пригадую.

«А як усе починалося! — думаю я, вештаючись порожньою квартирою. — Як я її завойовував!..»

Вона саме написала оповідання «Кавуновий дощ», якусь таку не дуже вдалу стилізацію під казку. Жила, мов, принцеса в королівстві, а батько, значить, хотів швидше сплавити її заміж. Чи онуків хотілось, чи що. І от вона сказала, що віддасть серце тому, хто влаштує для неї кавуновий дощ. Принци, ясна річ, обламались, ну й загнили на неї, поставили її в ігнор. Принцеса нагулялася в молоді роки, а тут уже й тридцятник ніби не за горами. От і каже вона старому — типу давай, давай, старий, скликай принців, будем обирати мені мужа. І послав старий гінців за принцами, але справа не клеїлась. Та ну, — думали принци, — їй уже майже тридцятник, плюс кінчена, кавунові дощі всякі там у голові в неї… І повернулись гінці ні з чим… Не пригадую, що там за мораль була в цій казці, але кавуновий дощ я таки вирішив влаштувати…

П’ята ранку, ми з Вєнєю й іще одним чуваком під’їжджаємо до її будинку на Вєніній копійці. Та майже шкребе днищем по асфальту, і це не дивно — повен багажник і повне заднє сидіння кавунів. Ще й я на задньому сидінні, наполовину ними замурований, як фараон валунами. Збиваємо навісний замок на горище, за годину перетягуємо всі кавуни на дах. Їх у нас десятків чотири. Вєня відганяє копійку на безпечну відстань. Повертається до нас і каже:

— Мужики, тіки в хуїндай не попадіть.

— Сам ти хуїндай.

О 6.30 вона, як завжди, вибігає на ранкову пробіжку. О 6.55 повертається назад. І от, коли їй лишається метрів сімдесят до під’їзду, — з неба починають падати кавуни. Падають і розбиваються об асфальт, як велетенські краплі крові з пораненого неба. Усе відпрацьовано: ми кидаємо, а Вєня слідкує, щоб кавуни там нікого знизу не прибили.

Тепер вона моя. Правда, чотириста баксів за ремонт хюндая довелось-таки заплатити…

Ми познайомились на літературній студії. Я, особливо ні на що не розраховуючи, шкрябав ночами свої калічні оповідання. Вона шкрябала десь такі самі, натомість бачила в снах, як їй років за двадцять вручають Пулітцерівську. Ці її амбіції підігрівав керівник студії, сивий долдон, автор поетичного тритомовика «Калиновий кетяг» і двох повістей — «Диявол не спить» та «Поцілуй мене, ненько». Мабуть, він просто хотів залізти їй під спідницю й чекав, доки вона стане повнолітньою. Я залазити їй під спідницю не збирався, але одного разу запросив на концерт «сплінів». Усе, жодних інших рухів у її бік.

Почалося літо. Ми з Вєнєю крутились мов білки в колесі, сплавляючи на Азов цілі колони фермерських бусів з області. У Вєніного старого був автопарк. А ми мотались по селах і набивали клієнтуру — великим оптом. Такий у нас був туристичний бізнес. При цьому старий із Вєнєю ніколи не спілкувався, а я був між ними посередником. Причина банальна — батько пройшов Афган, а син із п’ятнадцяти років тусувався в клубі «Драйв». З травня по вересень у їхніх стосунках починалась «весна».

— Як там цей? — питав у мене старий.

— Нормально, — відповідав я.

Проте в холодну пору року, коли клієнтів було обмаль, старий називав Вєню не інакше як «підар».