Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Чуваки, ви ж від Гриші, да? — скиглив попущений Ульрих, коли його виштовхували з тамбура на порожній ранковий перон станції Ріпки.

— Сам ти Гриша… — незлостиво буркнув йому вслід один із провідників.

— Гріша, вір штеєн ін Рєпкі гєрум унд габен кайн гельд! — обурювався Мартін, наярюючи мені по телефону о восьмій ранку.

Це типу означало, що вони застрягли в якійсь невимовно-мальовничій задниці й грошей у них чортма. До Ріпок за німцями поїхав мій компаньйон Сєва. Ті сумно сиділи на своїх рюкзаках посеред перону.

— О, дивись, якийсь швуль… — буркнув Ульрих, розглядаючи Сєву, чия рожева сорочка майоріла, мов семафор.

— Німці? — спитав Сєва, підійшовши до них.

Ті лиш стомлено кивнули.

Допомігши німцям зняти бабло в одному з банків, Сєва поселив їх у готель «Металіст». Німці відіспались, ожили й повалили в центральну частину міста, де під вечір зняли в парку Горького двох стрьомних дівах, ну й повернулись до готелю.

А коли по обіді наступного дня Мартін і Ульрих прокинулись, то зрозуміли, що щось не так. Голови в них були квадратні, а в номері панував такий шарварок, ніби вони проспали кілька землетрусів. Своїх гаманців, телефонів, одягу, ба навіть взуття вони не знайшли. «А що, — думали дівахи, — німецьке взуття — найкраще у світі». Допивши рештки коньяку, ці ушльопки познімали з вікон гардини, закутались у них і, ніби двоє римлян у тогах, спустилися на ресепшен.

— А фен, хто платитиме за фен?! — питала покоївка, коли ми з Сєвою приїхали їх виручати.

— Скільки? — зітхнув я.

— Шо скільки?

— Скільки взяли?

— Один, — закліпала очима та, — на три скорості.

— А, — полегшено зітхнув я й поліз за гаманцем.

За гардини теж довелось заплатити.

Відвізши німців до Сєви на хату, я поїхав до себе. Вдома висіло кілька богемних приятелів моєї. Стосунки з ними в мене були складні. Я їх не любив, вони мене теж, а на додачу боялися. Моя запрошувала їх, і вони влаштовували літературні читання, а потім довго сиділи й обсмоктували власну писанину, перетворивши мою вітальню на філософсько-літературний салон. Проблем у їхньому житті, власне кажучи, не було, якщо не брати до уваги тих, філософсько-літературних, які вони самі собі й вигадували. Я натомість був свято переконаний, що в житті письменника повинні бути справжні проблеми, ну там любовний трикутник, бідність, заслання, алкоголізм, цироз чи, на крайняк, Дантес. І, керуючись цим принципом, час від часу підкидав їм проблем.

Ідеш собі на кухню повз вітальню, щоб зварити каву, нікого не чіпаєш, аж раптом чуєш:

…но в отличие от бальзамов жизнь приносила ей только запары она хотела уж выйти замуж но завела себе сенбернара…

Далі оплески й чиєсь захоплене:

— Ах, какая ріфма-аллітєрація, какая ріфма-аллітєрація! Бальзамов — замуж!

Після цього, ясна річ, кави тобі вже не хочеться. Ти береш із шафи бехерівку й наливаєш склянку по вінця. Пензлюючи назад повз вітальню, зазираєш у двері й кажеш:

— У третьому рядку дуже потішила прихована рима: уж — муж!

— Гриша… — каже моя з докірливим поглядом.

Фак, я ж мільйон разів просив не називати мене «Гриша». Ми ж домовлялись…

За півгодини ти знову йдеш на кухню. Тепер уже не по каву, а по щось їстівне. Повз вітальню йдеш, звісно. Бо обійти її ніяк. Хіба стрибнути з четвертого поверху на засраний палісадник, місяць полежати в лікарні, а потім — на інвалідному візку — через вхідні двері. І що ж ти чуєш?

— Мова як така у своїх текстових маніфестах демонструє як кореневу невластивість імені, метафоричні механізми референції і комунікації, так і власну гетерогенність, належність до регіонів, що мають різні онтологічні статуси…

Їсти після цього вже не можна, бо точно знудить. Знову береш із шафи бехерівку, знову наливаєш повну склянку. Повертаєшся, вдруге просовуєш голову в двері.

— Яка рима-алітерація, — кажеш ти, — яка рима-алітерація! Механізми — різні.

— Гриша… — каже моя знову, явно цілячи в мій моральний пах.

— Там нема рими, це Дерріда, — бубнить хтось із богеми.

Он воно що! Ти йдеш геть. Тобі сумно. Ти не хочеш тут бути.

Так от, я приліз додому майже поночі. Богема знов окупувала мою хату. А я не став церемонитись і відразу, з порога, в стилі американських миротворців, хуйнув по противнику крилатою ракетою. Простіше кажучи, почав валити російську народну пісню. «Куда уєхал цирк, — горлав я, — он бил єщьо вчєра, і вєтєр нє успєл со стєн сорвать афіши, куда ушлі слони, в какіє города погонщіки вєдут учьоново вєрблюда…» По-моєму, я щось наплутав зі словами. Та й голос у мене такий, що якби в слухачів була при собі вогнепальна зброя, то вони мали б повне право завалити мене на місці, як арабського терориста. Але голими руками мене не візьмеш, тим паче богемними… Тим паче після німців.