Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

Опустити ногу Філа не встиг, бо та сама пивна баклага, яка хвилину тому огріла Колю, грюкнула його в табло. Філа заточився, втратив рівновагу й упав на Колю. Коля знов примусив усіх поринути в напряжну атмосферу дня цивільної оборони. А потім Філа зірвавсь на ноги й, розгинаючись, заїхав Дизелеві головою в живіт. І пішов брат на брата…

2008

Харків

Ти розплющуєш очі й повільно приходиш до тями, так повільно-повільно, як весна на крижаний континент, бо не знаєш, що в ній, у цій тямі, відбувається. Про час узагалі пробуєш не думати, у просторі почуваєшся геть загублено. Його, почуття простору, загубити дуже легко, воно зникає враз і без жодних слідів. Ну от, приміром, пізно ввечері телефонує тобі якась твоя подружка.

— Слухай, — каже вона плаксиво, — предки вшились на курорт, а мені страшно засинати в порожній хаті.

«Ну що ж, — думаєш ти, — мене ніхто не любить, я… я, зрештою, теж нікого… А їй страшно, а зі мною не буде…»

Пензлюєш до неї. Потім ви до пізньої ночі п’єте колекційне віскі її батька й дивитесь радянського Вінні-Пуха. При тому вона п’є значно більше за тебе й близько третьої ночі стає така весела, що не побоялась би пройти голою перилами найвищого мосту, не те що заснути в порожній квартирі.

А ще за кілька хвилин вона засинає. З жінками це часом трапляється — такий собі передоз щастя, аварійна відключка, щоб не згоріли життєво важливі схеми. Якусь мить ти чекаєш, поки вона засне міцніше. Кролик тим часом уже встиг видати своє: «Що значить “я”? “Я” бувають різні!» — а Пух, навіть не намагаючись збагнути заморочки дідуся Фройда — куди йому з його тирсою, — починає натякати, що кролик — хтивий мудило, і наполегливо, ніби коп з ордером, вимагати, щоб той відчинив. Кролик попускається: інтелект інтелектом, а сила силою, мало що там у цього ведмедя в голові, крім тирси… раптом нітрогліцерин…

Потім ти обережно несеш її в ліжко, з цікавістю роздягаєш і закутуєш у ковдру, а сам, вимкнувши світло, лягаєш поруч. Ти довго-довго не можеш заснути. Тобі вже починає здаватися, що твоя свідомість — це якийсь софт на демо-версії: вона запросто може зробити так, щоб твоя рука почухала зараз твою ж таки сраку або щоб твої губи поцілували ось оце вушко, але взяти й зробити так, щоб ти заснув — дзуськи. Мов, вибач, камрад, усі складніші функції, зокрема й ця, будуть доступні аж після того, як ти забашляєш за ліцензійну версію, а то розсобачились тут, дикуни, у своїй Східній Європі… І автоматично спливає вікно господнього сайта — ну там розцінки, релізи нових версій… Але це, по ходу, не твій стиль, бо ти не звик понтуватись ліцензіями, тобі простіше щомісяця перевстановлювати демки.

Аж тут ти раптом відчуваєш, що треба відлити. Та якраз тоді, коли ти навпомацки пробуєш дістатися до клозету в чужій квартирі, відчуття простору й зникає. Ковзаючи ногами по підлозі, ніби на лижах, і випроставши вперед руки, ти повільно просуваєшся в потрібний бік. Але то тільки здається, що повільно і що в потрібний бік, бо насправді ти рухаєшся досить стрімко й хрін зна куди — ти збився з курсу, як корабель у Бермудах. А вже наступної миті ти з глухим звуком в’їжджаєш таблом у торець відчинених дверей. Тебе заносить наче як ліворуч, і ти врубаєшся в щось, що сягає тобі по пояс, а відразу після того тобі на ногу з гуркотом пада якась важка фігня. «С-с-с, бля-я…» Кілька секунд — і спалахує світло.

— Хто там? — чуєш ти її зляканий голос.

— Я…

— Що значить «я»? «Я» бувають різні! — вона обережно визирає з кімнати, тримаючи над головою вазонок.

Побачивши тебе, вона ставить вазонок на підлогу, сонно кліпає оченятами й пробує натягнути куцу футболку на трусики.

— Ой, — каже вона.

— Я відвернусь.

— Нє, не це… у тебе кров.

Потім вона заклеює тобі лоб пластирем і нервово зиркає на уламки розбитої праски:

— Куди це ти йшов?

— На кухню, — брешеш ти, — хотів води напитись.

— Правда? — питає вона сумно. — А не додому?

— Правда-правда, — киваєш ти.

— Наступного разу, — зітхає вона, — вмикай світло.

«Наступного разу?» — не розумієш ти, а вона тим часом вимикає світло, бере тебе за руку й веде до своєї кімнати. За пару секунд лунає глухий удар, а потім звук битого скла.

— Ну от, — зітхає вона, — вазонок…

«Ну от, — зітхаєш подумки й ти, — так і не відлив…»

Зараз орієнтирів теж нема. Ти лежиш посеред кухні на холодних кахлях. Поруч — сковорідка. Тихо й спокійно. Судячи з усього, ти вже в тилу, а лінія фронту пішла далеко-далеко вперед. Зводишся. Голова гуде, мов високовольтний трансформатор. Обмацуєш її. О! Щось нове — ближче до лоба височіє ґуля. Нівроку така.