Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— День добрий, — сказав один з міліціянтів. — А що це ви робите?

— Я, — чесно відповів Дімич, — трусь щокою об фотку.

Аби ніхто не сумнівався, Дімич показав міліціянтам фото Анни-Марії. Ті здивоваво перезирнулись:

— Пройдіть із нами…

— Це навіщо? — не зрозумів Дімич.

— У нас місячник… місячник боротьби з наркоманією.

Тягнучи Дімича до каптьорки, патруль по дорозі забрав іще одного чувака, після чого Дімич трохи заспокоївся.

«За статистикою, — думав він, — кожна друга молода людина має при собі психотропні речовини. Нас зараз двоє… У мене нічого такого нема, тож воно має бути в того чувака. Значить, мене без проблем відпустять».

Зрештою, так воно й сталося. Проте на цьому проблеми з київською міліцією в Дімича не кінчились. Вийшовши з каптьорки, він побрів навмання, свято переконаний, що його веде вперед сила тертя щокою об фотку. Так він знайшов трамвайне коло й зайшов у перший-ліпший трамвай. У трамваї став на задній площадці й притулився лобом до скла, відчуваючи на собі кожну вибоїнку цього заклопотаного міста.

Із задуми Дімича вивело те, що хтось зачепив його рукою по задниці. У таких ситуаціях Дімич, на відміну від усіх інших ситуацій, думав майже блискавично, і зараз його думка виглядала приблизно так: «мене-лапав-гей-ні-не-їздять-геї-в-трамваях-фак-гроші-всі-гроші-були-в-задній-кишені-фак-і-фотка-анни-марії…» Дімич різко обернувся, щоб тут-таки й порішити свого кривдника, проте спантеличено застиг на місці — позад нього не було нікого, крім двох міліціянтів… Дімич ледь не бовкнув: «Віддайте мою фотку й мої гроші!» — але вчасно прикусив язика.

Вийшов він на тій самій зупинці, що й міліціонери, але через інші двері. Пройшовши за ними кількасот метрів, Дімич побачив, як ті поділили його гроші, а потім викинули у смітник чеки, що були серед купюр, а також фотку Анни-Марії. За мить фотка знов була в Дімича, і все стало чудово, коли не зважати на те, що в кишені в нього лишилось усього кілька дрібних монет і мобіла з порожнім рахунком. Так він і тинявся Києвом, час від часу тручись щокою об фотку Анни-Марії й дослухаючись, що коїться в грудях, ліворуч…

Анна-Марія розплющила очі. Вона сиділа за столом на якійсь обшарпаній кухні. Навпроти неї сидів Хуан Морено, проте Анну-Марію це якось майже не схвилювало.

— Вибач, — сказав Морено ламаною українською, — вибач за такий лаж із моїм псевдо…

— Та ну, — мовила на те Анна-Марія, — це ж шоу-бізнес, я все розумію. Хуан Морено — це максимум форвард футбольного клубу, але аж ніяк не телезірка. А от Жан Рено…

Морено розвів руками, даючи зрозуміти, що вона має рацію.

Тим часом Анна-Марія чомусь розсміялася, та так голосно, що Хуан Морено зник, а на його місці з’явився «йог».

— О, — сказала Анна-Марія, — ти живий?

— Ну да, — відповів той.

— Як же ти вибрався? Вибач, я… коротше, зайшла до тебе й раптом заснула.

— А ти красива, — сказав їй навіщось «йог».

Анна-Марія не зрозуміла, до чого тут це, тож вирішила оглянути себе з ніг до голови, ніби хотіла переконатися, що вона й справді красива. Та, опустивши голову, вона зрозуміла, що сидить в плетеному кріслі, намертво примотана до нього скотчем…

Ближче до ночі Дімич почав впадати у відчай. Анни-Марії ніде не було, до того ж дико хотілось їсти, бо він нічого не їв з тієї самої миті, як Анна-Марія його поцілувала. Копійок йому не вистачало навіть на хліб, тому Дімич зважився на ризикований хід. Він зайшов у першу-ліпшу кафешку й сказав барменові:

— Братішка… бабла нема, а їсти хочеться. У мене є мобіла.

Бармен покрутив телефон у руках, кивнув і за кілька хвилин виніс Дімичу тарілку борщу.

— Оце все? — тихо спитав Дімич.

— А ти чого хотів? — огризнувся бармен. — Я ж твій телефон у касу не покладу!

Дімич узяв борщ і всівся за найдальший від бармена столик, розмірковуючи про те, що світ несправедливий, оскільки за цей телефон йому мали винести десь із три сотні тарілок борщу. Правда, якби Дімичу їх зараз винесли, він би все одно не знав, що з ними робити, хоч справедливість і перемогла б. Доки він їв, кафешка спорожніла. Підкріпившись, Дімич зрозумів, що його зараз переклинить. Його й справді переклинило. Роззирнувшись по кафешці й переконавшись, що він лишився сам, Дімич підійшов до бармена, схопив його за патли й кілька разів смачно грюкнув пикою об барну стійку. Здачу або телефон він не вимагав.

Цілу ніч Дімич просидів у якомусь парку, кутаючись у свою вітрівку й не відриваючи щоки від фотки Анни-Марії. А щойно небо почало сіріти, він знову відчув у грудях якусь незрозумілу вовтузню, звівся й пішов уперед, у той бік, який, як йому здавалось, і підказувала ця вовтузня.