Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Слухай, — сказав йому Дімич, — тут таке діло. Це правда, що двоє людей притягують одне одного на відстані метра з силою, що дорівнює вазі 0,00003 грама?

— Дихни, — попросив брат.

Дімич дихнув. Брат здивовано протер очі:

— Ну да… правда…

— Слухай, а порахуй мені, з якою приблизно силою я можу притягуватись до людини в Києві?

— Жартуєш?

— Нє, — похитав головою Дімич. — Зараз котра година?

— П’ята, — відповів брат.

— Ну от. А що я завжди роблю в такий час?

— Ну спиш…

— Правильно. То чому я замість того, щоб спати, повинен зараз жартувати?

— Тобто ти й зараз спиш?

Дімич зрозумів непереконливість своїх доводів, тому вирішив здатись.

— Да, я сплю і ти спиш, але все одно порахуй…

Брат виліз із ліжка, знайшов на столі калькулятор і за півхвилини видав йому цифру.

— 0,0000000000625 грама.

— Це добре, — кивнув Дімич, розуміючи, що між ним і Анною-Марією все ж таки існує бодай якийсь зв’язок.

— А на хріна тобі це? — спитав брат.

— Та так, — зітхнув Дімич. — Просто цікаво, з якою силою я притягуюсь до однієї людинки в Києві.

— А тебе не колише, що тих людинок у Києві кілька мільйонів?

Ця звістка була для Дімича справжнім холодним душем.

— Спи давай, бо зараз як дам… дистрофан малий, — тільки й буркнув він.

Перемагаючи біль у голові, Дімич думав про своє… «Якщо сила тяжіння все ж таки існує, то мені треба придумати, як зробити так, щоб я притягувався саме до Анни-Марії». І тут його знов занесло в шкільну програму. Він раптом згадав, як фізик показував один дослід. Він тер паличку, а потім до неї липли крихітні шматочки паперу. Плекаючи божевільну надію, Дімич відкрив шафу, дістав звідти шкільний альбом за дев’ятий клас і вийняв фотку Анни-Марії. Потім він потерся об неї щокою й на кілька хвилин застиг, відчуваючи, як у нього в грудях, десь ліворуч, вовтузиться щось, вовтузиться і тягне його вперед. Його брат тим часом навіть не думав спати, визираючи в щілинку з-під ковдри й чекаючи, що Дімич ось-ось почне дрочити.

Ранкове київське повітря нагадувало воду. Воно затікало під одяг і огортало своїми холодними молекулами все тіло, змушуючи його вкриватись гусячою шкірою. Анна-Марія пленталась незнайомою вулицею, гадки не маючи, з якого боку в цьому місті встає сонце. Вона пленталась, і було в неї якесь дивне передчуття, ніби невдовзі має статися щось таке, що докорінно змінить усе її життя, а коли й не змінить, то принаймні дозволить їй усе розставити на полички й назвати речі своїми іменами, дозволить узяти й описати все те, що зараз коїться в неї в душі, простими й зрозумілими словами, так, як це робив мій знайомий електрик, про чиє існування Анна-Марія, ясна річ, навіть не підозрювала.

Те, що вона побачила, була якась химерія. З одного боку від неї у ранковому мареві стояв розкішний театр, а з другого — сіра обшарпана панельна багатоповерхівка. Проте Анну-Марію вразив зовсім не цей, незвичний для центру столиці, контраст. Її вразив чоловік, котрий висів униз головою з балкона, зачепившись зігнутими в колінах ногами за перила.

— Привіт, — гукнув їй він і радісно замахав руками.

— Привіт… — розгублено відповіла Анна-Марія.

— Я йог.

— А я Анна-Марія.

— Слухай, — сказав «йог», — тут таке діло… я оце тренуюсь, а сьодні щось не розрахував із часом і тепер не можу вилізти назад. Ти не могла б мені помогти?

— Я? — перепитала Анна-Марія, хоч на порожній вулиці, крім неї, нікого не було.

— Ну да, — замахав руками «йог», — ти, бо я так довго не провишу, а вилізти назад не теє… заслаб. Витягни мене, а я пригощу тебе чаєм… Другий під’їзд із двору, восьмий поверх, квартира сімдесят шість.

— А двері? — не повірила Анна-Марія.

— Двері в мене відчинені — я ж йог!

І Анна-Марія задріботіла через дорогу, швидко знайшла потрібний під’їзд, швидко піднялась на потрібний поверх і, вагаючись, застигла перед потрібними дверима.

— Ладно, — видихнула вона й зайшла всередину.

Та не встигла Анна-Марія зробити й двох кроків, як на неї впала якась дивна хвиля сну. Така лагідна й невідпорна, що пручатися було годі. Засинаючи, вона дуже переймалася тим, що ось так бере й засинає, а той йог зараз зірветься з балкона, й від нього мокрого місця не лишиться, а потім приїде міліція і знайде її тут сплячою в коридорі, без документів… із засмоктаною вівцею, «єжовими» трусиками й гривнями, яких залишилось цілих дві…

Прогріте пообіднє київське повітря нагадувало тепле залізо тренажерних залів. Запах був рідний, тому Дімич не відчував у цьому чужому для себе місті жодного дискомфорту. Спустившись ескалатором, він зупинився серед вокзальної зали, витяг із кишені джинсів фотку Анни-Марії й потерся об неї щокою. Дивно, проте в грудях йому було тихо, ніби на дні водосховища, вкритого кригою. Він потерся об фотографію вдруге — знов жодного наслідку. Під час третьої спроби до Дімича підійшов патруль.