Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

Побачивши фізрука, Анна-Марія закусила нижню губку… Вона трохи подумала, взяла Владіміра Лєксандрча за ногу й сяк-так затягла до вбиральні, ніби забиту на полюванні тварюку. Потім схопила його за руку і, впершись ногою в протилежну стіну, перевернула тушу фізрука на живіт. За мить дівча розпустило волосся й двома знятими бантами зв’язало Лєксандрчу руки за спиною. Той застогнав і почав звиватись, ніби який велетенський слимак. Тоді Анна-Марія добряче копнула фізрука по ребрах, вийшла з убиральні, зачинила за собою двері й повернулась на лінійку з якимось дивним відчуттям легкості.

— Діти, — сказала після завершення урочистостей Клавдія Митрофанівна, їхня класуха, — а зараз мені треба з вами поговорити, у класі бажано…

В Анни-Марії тьохнуло серце… Її однокласники, що вже збиралися йти бухати, обламались і, ніби на розстріл, повільно поплентались за класухою.

У класі вона зробила поважну міну, поправила окуляри, потім хімію, з якою ходила ще тоді, коли вчила батьків своїх теперішніх учнів.

— Дорогі одинадцятикласники, — мовила вона, — у мене є до вас одна не… неприємна розмова…

Усі насупились.

— Точніше, не розмова, а питання… Чи ви не знаєте, бува, хто це закрив у жіночій убиральні Владіміра Лєксандрча…

— Я! Це я!.. — сам не тямлячи для чого, загорлав Дімич і дико зареготав. Від природи Дімич був простий чувак — спершу він щось робив, а вже потім думав… Хоч думав він досить рідко.

— А тоді розбив йому голову й зв’язав… — завершила класуха.

У Дімича відпала щелепа.

Клас теж спочатку примовк, а потім заржав і заулюлюкав так навіжено, ніби це був не клас, а палата п’ятнадцятої психлікарні. Дімич і собі навіщось заулюлюкав, проте класуха з усього маху довбонула по столу «Кобзарем». Усі примовкли. Останнім примовк, ясна річ, Дімич.

— Усі вільні, — сказала класуха, — а ти залишся… — вона тицьнула пальцем на Дімича.

Анна-Марія вже майже годину тупцяла довкола старої яблуні, з якої раз у раз падало жовте скручене від спеки листя. Теплий сухий вітер бавився її волоссям, проте невдовзі обламався й ущух, так, ніби Господь вимкнув кондиціонер, буркнувши собі під носа: годі з них, облізуть…

І ось, нарешті, з облущених дверей школи, тримаючи руки в кишенях і дивлячись кудись під ноги, вивалив Дімич… Він так і не зрозумів, чому йому погрожували міліцією й за що обіцяли завалити насилу вимучений трієчний атестат, чому ніхто навіть чути не хотів, що він пожартував, і чому той підар Лєксандрч тільки тупо розводив руками й не міг сказати, що це насправді не він, не Дімич… Бо, самі посудіть, якби Дімич схотів зробити падлянку Лєксандрчу, то хіба б це було так? Він би таки напружився і вигадав би щось куди чумовіше, ніж просто довбонути фізрука по голові, зв’язати дівчачими бантами й кинути в жіночу вбиральню… Та й звідки в мене дівчачі банти? Хоч… ладно… банти це ще якось так… але ж вони, блядь, салатового кольору, а я цей салатовий колір терпіти не можу…

Тут слід сказати, що в світлому дитинстві Дімич жив у бабусі, яка за всі пустощі лупасила його мокрим рушником. Салатового кольору, ясна річ. Найбільше йому дісталось у третьому класі, коли він спалив у духовці бабчину перуку. Тоді бабця миттю кинулась до ванної, намочила рушник і почала ганяти Дімича по кухні, а той намагався сховатись під стіл. Але в ту мить, коли бабчин рушник боляче заїхав йому по вуху, Дімич раптом подумав… А хулі вона… — подумав Дімич, — так же і вбити можна… через якусь там перуку… І тоді Дімич знайшов під столом віник, виліз і почав відбиватись. Бабуся ледь не сказилась і запрацювала з потрійною швидкістю, проте вік давався взнаки, і невдовзі Дімич перейшов у контрнаступ. Долю битви вирішило те, що одним із влучних ударів Дімич збив бабусині окуляри, без яких та майже нічого не бачила. Загартована піонерськими таборами й будзагонами, вона сяк-так навмання відмахувалась, але Дімич таки загнав її на балкон, звідки не випускав аж до вечора, доки не повернувся дідусь. Наступного дня його депортували до батьків…

Коли Дімич спустився зі сходів, Анна-Марія швидко пішла назустріч. Дімич помітив її здалеку й ніяково роззирнувся. Анна-Марія наблизилась до нього майже впритул, пильно глянула йому в очі, а потім несподівано притягла до себе за спортивний куртяк і поцілувала. За мить вона відштовхнула Дімича від себе, ще раз глянула йому в очі й глибоко зітхнула:

— Дякую тобі, Дімич…

Розвернулась і пішла геть. А Дімич так і залишивсь стовбичити, тримаючись пальцями за губи…