Мужик кусає себе за руку. Та йому все одно нічого не зрозуміло. Тому він кусає себе вдруге, так, що на руці виступає кров.
«Есесівці» тим часом починають панікувати. «Перегнули, — думають вони, — ой перегнули! Загнали мужика. У того впала планка, і зараз він себе з’їсть. Їй-бо, з’їсть! А хто ж нам тоді єнота вибере?.. Найкрутішого».
— Ей! — чує мужик позад себе.
Він уже панічно озирається і знову бачить когось із однакових.
— Ти хто? — питає він, урешті, тремтячим голосом.
— Нечиста сила.
Мужик миттю хреститься покусаною рукою, але це не помагає.
— Не чіпай мене… — скиглить він. — Не чіпай, я жити хочу…
— Довго й щасливо? — пита «есесівець».
— Угу, — киває мужик.
— Це тобі черепахою треба стать… — підсумовує другий «есесівець».
Після того вони в кількох словах пояснюють, що Стасі, так-так, саме Стасі потрібен на день народження найкрутіший єнот, котрих, як вони чули, тут, під Трускавцем, на цій фермі й розводять. Якщо мужик дасть їм єнота, то жодних напрягів. Нам єнот — тобі спокій і довге щасливе життя. Мужик пробує уявити, хто така Стася, ще раз хреститься, веде нечисть у розплідник і віддає їй найкрутішого маленького єнота. Нечисть дякує, хова єнота за пазуху, ще раз дякує і рулить геть…
* * *
Луки. Стежкою до захованої в посадці машини йдуть двоє однакових. Потім вони вирішують зрізати кут і чешуть навпростець весняною соковитою травою.
— Странна якась трава, — каже один.
— В смислі? — не розуміє інший, розглядаючи в себе за пазухою смугастий клубок найкрутішого єнота.
— Ну, зелена така, зелена, як…
— Як шо?
— Як зеленка…
Договорити вони не встигають, бо чують позаду якийсь шурхіт і хекання. А звуки ці, де б ти не був, чи на просторих луках під Трускавцем, чи на нічних вулицях східного мегаполіса, нічого доброго не віщують. «Есесівці» одночасно розвертаються. Метрів за десять від них стоїть захеканий мужик у спортивному костюмі, так-так, той самий. А в руках у нього солідна така ружбайка. Мужик явно не хоче говорити з нечистю, тому лунає оглушливий постріл. Один з «есесівців» скидає руку до обличчя, так, ніби вона може його захистити, а другий, той, що з єнотом, різко робить півоберта, щоб хоч якось зменшити можливість влучання, а потім повільно, мов зрубане дерево, валиться на траву.
З-під його куртяка випадає маленький єнот, нашугано пробігає кілька метрів і затихає серед зелених водянистих стебел.
— Сіль… — шипить той, що впав.
— Сіль, значить… — зітхає той, що ще й досі прикриває рукою пику.
* * *
Дорогий професоре Бішоф, вибачте, коли щось не так. І за лайливі слівця вибачте. Це все «есесівці». Я, поки їх не знала, майже не лаялась.
Професор Бріль сказав, щоб я написала вам про себе все як є. Так і сказав: «Пиши, Стасю, пиши. Головне, щоб на одному подиху й жодних правок. Не перечитуй, не виправляй. Написала — і відправила Бішофу! Я його попереджу».
Мені дуже прикро, що я не змогла до вас приїхати. Ближчим часом навряд чи й зможу це зробити. Мій паспорт, тобто те, що у вас, коли не помиляюсь, називається «reisepass», недійсний. А коли мені зроблять новий — невідомо, бо ніхто з бюрократів не вірить, що той, із візами, погриз єнот. Єноти такі бешкетники…
З пошаною, Стася
2010 — 2012
Харків — Краків (Вілла Деціюша) — Київ
Правду кажучи, матуся виховувала Анну-Марію на манір старої ревної пуританки. Сама вона, матуся тобто, була висока й худюща, як викинута на смітник офісна ікебана, вдягалась просто й скромно, ніколи не носила прикрас, не користувалась косметикою. Вона навіть чути не хотіла про походи Анни-Марії на дискотеки, а всіх її подружок, що, починаючи з шостого класу, носили лосини й штукатурились дешевою косметикою, охрестила «прошмандовками» і, як могла, обмежувала з ними спілкування свого сонечка. Від справжніх пуритан маму Анни-Марії відрізняло тільки одне: ті більшу частину часу присвячували молитвам, а вона — маленькому чорно-білому телевізору «Електрон».
Переломний момент у спілкуванні Анни-Марії зі своєю мамою настав тоді, коли дівчина закінчувала одинадцятий клас — точніше, вранці перед останнім дзвоником. Того дня Анна-Марія прокинулась без будильника і ще деякий час валялася в ліжку, поглядаючи на плакат із Жаном Рено. У свою чергу, Жан Рено якось сумно й хитрувато мружився вбік Анни-Марії, певно, намагаючись порахувати крихітні паротяжки на її піжамі. За мить увімкнулось радіо, що служило Анні-Марії замість будильника. Ішла передача «Цікаві факти». Ведучий якраз пояснював, що котів тягне до мишей тільки через те, що в них є сірка, конче потрібна котам, аби в них не випадала шерсть. Потім якийсь співачок проспівав баладу про любов, а потім в ефірі знову з’явились «Цікаві факти». «Чи знаєте ви, — спитав ведучий, — що Жан Рено народився в Касабланці, а звати його насправді не Жан Рено, а Хуан Морено?» Почувши таке, Анна-Марія враз забула і про котів, і про мишей, і про любов — вона ображено закліпала оченятами, почуваючись обманутою й розчарованою. Розчарування було таке чисте й тонке, ніби вона провалилась глибоко в дитинство, де їй доводилось нетерпляче чекати власного дня народження, сподіваючись, що їй ось-ось подарують омріяну Барбі, а натомість вона отримувала від матінки зубну щітку нового покоління.
Читать дальше