Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

Мужик кусає себе за руку. Та йому все одно нічого не зрозуміло. Тому він кусає себе вдруге, так, що на руці виступає кров.

«Есесівці» тим часом починають панікувати. «Перегнули, — думають вони, — ой перегнули! Загнали мужика. У того впала планка, і зараз він себе з’їсть. Їй-бо, з’їсть! А хто ж нам тоді єнота вибере?.. Найкрутішого».

— Ей! — чує мужик позад себе.

Він уже панічно озирається і знову бачить когось із однакових.

— Ти хто? — питає він, урешті, тремтячим голосом.

— Нечиста сила.

Мужик миттю хреститься покусаною рукою, але це не помагає.

— Не чіпай мене… — скиглить він. — Не чіпай, я жити хочу…

— Довго й щасливо? — пита «есесівець».

— Угу, — киває мужик.

— Це тобі черепахою треба стать… — підсумовує другий «есесівець».

Після того вони в кількох словах пояснюють, що Стасі, так-так, саме Стасі потрібен на день народження найкрутіший єнот, котрих, як вони чули, тут, під Трускавцем, на цій фермі й розводять. Якщо мужик дасть їм єнота, то жодних напрягів. Нам єнот — тобі спокій і довге щасливе життя. Мужик пробує уявити, хто така Стася, ще раз хреститься, веде нечисть у розплідник і віддає їй найкрутішого маленького єнота. Нечисть дякує, хова єнота за пазуху, ще раз дякує і рулить геть…

Луки. Стежкою до захованої в посадці машини йдуть двоє однакових. Потім вони вирішують зрізати кут і чешуть навпростець весняною соковитою травою.

— Странна якась трава, — каже один.

— В смислі? — не розуміє інший, розглядаючи в себе за пазухою смугастий клубок найкрутішого єнота.

— Ну, зелена така, зелена, як…

— Як шо?

— Як зеленка…

Договорити вони не встигають, бо чують позаду якийсь шурхіт і хекання. А звуки ці, де б ти не був, чи на просторих луках під Трускавцем, чи на нічних вулицях східного мегаполіса, нічого доброго не віщують. «Есесівці» одночасно розвертаються. Метрів за десять від них стоїть захеканий мужик у спортивному костюмі, так-так, той самий. А в руках у нього солідна така ружбайка. Мужик явно не хоче говорити з нечистю, тому лунає оглушливий постріл. Один з «есесівців» скидає руку до обличчя, так, ніби вона може його захистити, а другий, той, що з єнотом, різко робить півоберта, щоб хоч якось зменшити можливість влучання, а потім повільно, мов зрубане дерево, валиться на траву.

З-під його куртяка випадає маленький єнот, нашугано пробігає кілька метрів і затихає серед зелених водянистих стебел.

— Сіль… — шипить той, що впав.

— Сіль, значить… — зітхає той, що ще й досі прикриває рукою пику.

Дорогий професоре Бішоф, вибачте, коли щось не так. І за лайливі слівця вибачте. Це все «есесівці». Я, поки їх не знала, майже не лаялась.

Професор Бріль сказав, щоб я написала вам про себе все як є. Так і сказав: «Пиши, Стасю, пиши. Головне, щоб на одному подиху й жодних правок. Не перечитуй, не виправляй. Написала — і відправила Бішофу! Я його попереджу».

Мені дуже прикро, що я не змогла до вас приїхати. Ближчим часом навряд чи й зможу це зробити. Мій паспорт, тобто те, що у вас, коли не помиляюсь, називається «reisepass», недійсний. А коли мені зроблять новий — невідомо, бо ніхто з бюрократів не вірить, що той, із візами, погриз єнот. Єноти такі бешкетники…

З пошаною, Стася

2010 — 2012

Харків — Краків (Вілла Деціюша) — Київ

Правду кажучи, матуся виховувала Анну-Марію на манір старої ревної пуританки. Сама вона, матуся тобто, була висока й худюща, як викинута на смітник офісна ікебана, вдягалась просто й скромно, ніколи не носила прикрас, не користувалась косметикою. Вона навіть чути не хотіла про походи Анни-Марії на дискотеки, а всіх її подружок, що, починаючи з шостого класу, носили лосини й штукатурились дешевою косметикою, охрестила «прошмандовками» і, як могла, обмежувала з ними спілкування свого сонечка. Від справжніх пуритан маму Анни-Марії відрізняло тільки одне: ті більшу частину часу присвячували молитвам, а вона — маленькому чорно-білому телевізору «Електрон».

Переломний момент у спілкуванні Анни-Марії зі своєю мамою настав тоді, коли дівчина закінчувала одинадцятий клас — точніше, вранці перед останнім дзвоником. Того дня Анна-Марія прокинулась без будильника і ще деякий час валялася в ліжку, поглядаючи на плакат із Жаном Рено. У свою чергу, Жан Рено якось сумно й хитрувато мружився вбік Анни-Марії, певно, намагаючись порахувати крихітні паротяжки на її піжамі. За мить увімкнулось радіо, що служило Анні-Марії замість будильника. Ішла передача «Цікаві факти». Ведучий якраз пояснював, що котів тягне до мишей тільки через те, що в них є сірка, конче потрібна котам, аби в них не випадала шерсть. Потім якийсь співачок проспівав баладу про любов, а потім в ефірі знову з’явились «Цікаві факти». «Чи знаєте ви, — спитав ведучий, — що Жан Рено народився в Касабланці, а звати його насправді не Жан Рено, а Хуан Морено?» Почувши таке, Анна-Марія враз забула і про котів, і про мишей, і про любов — вона ображено закліпала оченятами, почуваючись обманутою й розчарованою. Розчарування було таке чисте й тонке, ніби вона провалилась глибоко в дитинство, де їй доводилось нетерпляче чекати власного дня народження, сподіваючись, що їй ось-ось подарують омріяну Барбі, а натомість вона отримувала від матінки зубну щітку нового покоління.