Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Перепрошую… — ще раз вибачився він. — То яка ваша проблема?

— Я, — сказала я прямо, — говорю про себе в третій особі.

— Тобто?

— Я говорю з професором… — сказала Стася, артикулюючи кожен звук.

— Ви в мені розчарувались? — очі Бріля закліпали.

— Стася говорить з професором… — додала Стася, нічого не відповівши на його питання.

— Зрозумів-зрозумів, — сплеснув руками Бріль, як мала дитина.

— Стасю, а як часто це з вами?

— Як тільки забуду, що треба казати «я», так і починається.

— Докладніше, — попросив професор.

— Професоре, це дуже незручно… Дивіться, ми ж усі дихаємо?

— Дихаємо, — підтвердив Бріль.

— І ми дихаємо навіть тоді, коли не пам’ятаємо, що нам треба дихати…

— Це називається автоматія, — кивнув професор.

— Так от, — вела далі Стася. — Я кажу «я» тільки тоді, коли пам’ятаю про це. Варто мені забути — і я говорю про себе в третій особі, я кажу «Стася».

— Вголос?

— І вголос, і подумки…

— Ясно, — кивнув Бріль, хоч що саме йому було ясно, Стася не знала.

Наближався мій день народження. «Есесівці» дуже до мене прив’язались. Я до них теж. Вони навіть боксувати мене вчили. Такий собі культурний обмін.

За тиждень до мого двадцятиліття брати почали активно випитувати, що я хочу на подарунок. Я відбувалась жартами. «Есесівці» наполягали. Тоді я жартома сказала, що хочу єнота. «Есесівці» жарту не зрозуміли… Коли вони потім розповідали про все в деталях, це був чистий сюр.

Їх двоє. Вбрані досить просто — суперстари, світлі джинси, сірі светри з відкотними комірами й коричневі шкірянки. Вони про щось завзято сперечаються, стоячи на стежині серед лук. Жести їхні різні й різкі, як біль у животі. Аж ось суперечка вщухає. Вони ствердно кивають головами, обнімаються, поплескуючи один одного по спині:

— Да, братику, да, так ми й зробимо.

Потім вони йдуть стежкою, аж доки за кількасот метрів на горизонті не з’являється невеличка ферма з невеличким будиночком.

— Слухай, братику, — каже один із них. — А, мо, давай без першого… Бо стрьомно якось. Я, конєшно, розумію, шо це для діла, та…

— Шо та? — перепитує другий.

— А як нас хтось із наших же й попалить?

— Братику, — каже другий, — які наші? До наших тища кеме, ми йдемо по полю. Сам подумай, шо тут нашим робити?

— Ну, я не знаю, — розводить руками перший. — Ми ж тут шось робимо.

На такий аргумент другий вагомих слів не знаходить, тому просто каже:

— Будь спок, братику, будь спок. Усе робим по плану.

Підійшовши до хазяйства, вони стукають у металеві ворота й беруться за руки. Чекають. Зачекавши джентльменські три хвилини, один із них стукає вже більш наполегливо. Ногою. При цьому вони продовжують міцно триматись за руки.

— Дома самі єноти, хазяїна нема, — чують вони в себе за спинами й повільно розвертаються.

Перед ними стоїть мужик у спортивному костюмі, колись, певно, дорогому, а тепер досить жалюгідному. Він нагадує затягану болонку. Картину доповнює кілька реп’яхів, що присмоктались до його спортивок, як п’явки. Присмоктались, але ще не встигли зрозуміти, що фіг із нього висмокчеш щось корисне.

Мужик, судячи з усього, з бодуна, тому наша пара в суперстарах вирішує якомога швидше з усім покінчити.

— А хазяїн же ж де? — випалює один із них.

— Та валимо, і все тут… — шепоче йому на вухо другий. — Ти гля на нього…

— Ніззя, — шепоче у відповідь інший. — Хто нам тоді поможе вибрати найкрутішого? У Стасі все буде найкрутіше. Січеш?

— Угу… — набурмошено киває другий.

— Хазяїн не вдома… — придивляється до них мужик.

— Добре, — каже один з однакових. — Добре. Ми зрозуміли. Мені й моїй жоні треба єнота…

— Жоні? — перепитує мужик.

— Да, — киває той на другого. — Це моя жона.

— А це мій муж, — додає другий для більшої переконливості.

Мужик струшує башкою. Пробує протерти очі. Потім знов струшує башкою, ніби хоче витрусити бодун, як воду, котра набралась у вухо під час пірнання. Знову тре очі. А коли розплющує їх, то бачить уже одного, а не двох.

— А жона де? — питає він прифігівши.

— Жона?

— Да, — говорить мужик, — осьо з тобою жона була. Така точно, як ти… — він якусь мить думає, а потім ставить собі діагноз: — Блядь така, шо це я мелю?..

— Та була-була… — чує мужик у себе за спиною, після чого розвертається й бачить там типу жону.

Мужик знов кліпає очима, повільно повертає голову назад, але там уже нікого нема. «Ага, — думає мужик спокійно, — то він був коло воріт… а потім хуяк — і в мене за спиною. А коло воріт його вже нема… Чи її?.. Блядь… А чо це я такий спокійний? Тут робиться шо попало, а я ні бздик-бздик… Може, я сплю?..»