Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Ей, — каже вона, — руку давай. Я сама на тебе не злізу. Оно який здоровий… — і дзенькає дзвоником.

Як вона вціліла, як звелась на ніжки й навіщо хоче далі калатати — незрозуміло нікому, включно з нею самою. Але того, що вона цього не розуміє, вона теж не розуміє. Тому здоровань знов садовить її на плече, і вони разом добивають першовересневе коло пошани.

Відтоді все й почалось. Мені, тобто Стасі, стало звичним ділом говорити про себе в третій особі. Та й не лише говорити — я почала дивитись на себе збоку. У свої шість з чимось я не надавала цьому жодного значення, як не надавала й у десять, а от інші чомусь надавали…

Початкова школа спливла непомітно, чого не скажеш про середню. У ній я почерпнула тільки одне — ні добра, ні зла не існує. Скажу більше, не почерпнула, а зачерпнула, ніби човен річкової води.

Звісно, ви можете зі Стасею, тобто зі мною, не погодитись, але обміркуйте все як слід. Візьміть міфологію і фольклор, візьміть блокбастери і фігастери. Добро, за сценарієм, має навішати злу, а драматургія полягає в тому, що добро менше сидить по тренажерках, тому й слабше за зло. І ось вони сходяться. Три удари — добро в шмарклях валяється біля ніг зла. А от після цього починається найцікавіше. Зло, замість того щоб добити противника, сідає навпочіпки, дістає лайкі-страйк, смачно затягується і каже щось типу: «Ну шо, довимахувалось? Глянь на себе, яке ти жалюгідне. Лежиш тут у шмарклях… Хто тепер житиме на твоїй дачі в Криму? Кому дістанеться твій крайслер? А все тому, шо не треба було вимахуватись… Врятуємо світ від зла!.. Хто тебе на це напоумив?..»

А добро лежить собі й роздупляється. Зло тим часом втрачає пильність. І ось саме тоді добро збирає докупи рештки сил, блискавично витягує вперед руку й хапає зло за яйця. Зло падає, у зла больовий шок. Тоді добро зривається на ноги, бере шмат шлакоблока, добрий такий шмат, що іншим разом фіг би й підняло, але зараз помагає стан афекту. І вісім разів б’є цим шлакоблоком зло по башці, по-доброму так б’є… Спершу сім разів поспіль, а потім іще раз з інтервалом — контрольний.

— Ну шо, — каже добро, — довимахувалось?

Потім обшукує зло, знімає платинові персні, забирає гаманець і навіть лайкі-страйк. Трохи дивується, що зло без зброї. Нарешті, плює на зло, розвертається і, накульгуючи, пензлює геть. Та тільки воно відійшло на десять кроків, як зло з останніх сил дістає чи зі шкарпетки, чи хрін зна звідки ствол. Цілиться тремтячою рукою. Раз — осічка. Добро чує цей звук, розвертається і все бачить. І розуміє, що його, добра, вже нема. І зло розуміє те саме, що його, зла, нема…

Що вам іще розказати про середню школу? У сьомому класі мені дали прізвисько Циркуль. Саме ним я намагалась штриконути товстого однокласника, чийого імені ніяк не згадаю. Пам’ятаю лиш, що його мати працювала в паспортному й погрожувала моїм батькам міліцією. За що? Ну, він зірвав з мене спідницю.

Наступні два роки аж до вступу в художнє училище мої стосунки зі школою нагадували італійський футбол. Простіше кажучи, я симулювала. Хапалась за будь-яку можливість лишитися вдома, а коли не виходило, то таки пленталась до школи й симулювала вже там. Наприклад, непритомніла на хімії, біології чи історії, проте циркуль викладала на парту навіть на уроках літератури.

У художньому зі мною не сталось нічого такого, що могло б вас цікавити. Далі був архітектурний. На другому курсі розпочалась канитель із Євро-2012. Ну, наші можновладці разом з польськими виканючили право на його проведення. Готуючи курсову, я, скоріше жартома, ніж серйозно, запропонувала професору макет нового стадіону, який зовні виглядав, мов старовинна фортеця, а всередині був цілком реальним комфортабельним 50-тисячником. Професор сплеснув руками й навіть відправив мій проект на якийсь там конкурс. Я тому не надавала особливого значення й звалила на ціле літо до бабусі під Охтирку.

— Стасічко, — кланявся переді мною професор першого вересня. — Стасічко, до тебе там гості… Ходім, ходім скоріш до завкафа…

— Які ще гості, Давид Аронович? — нічого не розуміла я.

— Високі, дуже високі, — шепотів професор, задираючи голову до стелі, так, ніби на мене чекала команда баскетболістів.

Гостем виявився присадкуватий пузань десь під сороківник. Він важко звівся, простягнув мені руку й, коли я ніяково подала йому свою вимащену оліфою клешню, припав до неї губами. Я почервоніла. А що мені лишалось?