Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Ну і шо вона тобі сказала?

— Сказала, шо не просто так їх збива. То вона ліквідірує конкурентів. Для неї це, як бізнес, я так пойняв. Общепитний бізнес. Вона цим птицям ціле утро готове перед школою, і вони до неї на балкон літають. І то, шо вона не хоче, шоб вони їли в других кормушках, я щитаю, шо це нормально. Виросте мала, відкриє кахве собі, от…

— Нє, ну це да… Тут ти правий. Якшо вона в бізнес собірається йти, то до цього треба змалку привчацця. Так і шо в ітогі?

— Суки ви… — підсумувала Стася й розплакалась.

— Хто це? — пролунало з динаміка насторожено.

Діалог стих. А на сходах залунали чиїсь кроки. Стася, шморкаючи, сповзла на брудну підлогу.

— Чуєш? — долинуло до неї за мить. — Там хтось плаче.

— Де? — перепитав той самий голос.

— У шахті…

Стася принишкла.

— Та ну… То тебе глючить, брат…

— Ну, може…

І кроки почали віддалятись. Від безпорадності Стася гупнула в двері ногою.

— Я ж казав, шо хтось плаче, — почулось зі сходів.

— А це тут до чого?

— В смислі?

— Ну, зараз же гупнуло… А ти кажеш «плаче»…

— Ну да…

Стася вже шкодувала, що подала ознаки життя.

— Хто там? — спитав потому голос, так, ніби вона щойно грюкнула не в двері ліфта, а в двері чиєїсь квартири.

— Я застрягла… — зітхнула Стася.

— Ага, добре. Звати тебе як?

— Стася.

— А мене Сірьога.

— І мене, — сказав той самий голос.

— Ми брати.

— Близнюки…

На якусь мить Стася навіть зраділа, що сидить у ліфті, а значить, ці двоє, якщо їх справді двоє, до неї не доберуться.

— Ліфтерів викликала? — спитав голос із-за дверей.

— Да, — зітхнула Стася, — але вони суки…

— Ясно… Коротше, сиди тут, а ми пішли за монтировкою.

Кроки стали віддалятись. Здалеку було чутно бурмотіння.

— Ну от шо ти таке кажеш?

— А шо?

— Сиди тут…

— І?

— Куди ж вона дінеться? Вона ж в ліфті застряла…

— Ну да… Не подумав якось.

Хвилин за десять вони мене дістали, як ту рибину, котрій дивом пощастило вижити в консервній бляшанці.

Після цього ми подружились. «Есесівці» частенько забігали до мене по вечорах. Я готувала їм щось смачненьке й крутила фільми Куштуріци. Вони наминали їжу й розгублено казали:

— Странні вони дуже… ці тіпи…

— Чого? — не розуміла Стася.

— Ну от шо це за мрія: стати черепахою?

— Не просто ж так стати, а щоб жити вічно… — пояснювала Стася.

— Ага, — кивали вони. — І далі шо?

— Вічність… — знизувала плечима Стася, перевертаючи сирники з родзинками.

— А той, другий!.. Збудувати драбину з кадилаків… Висотою до Місяця… Ну не фігня?

— Есесівці! — казала Стася, викладаючи сирники їм на тарілки.

— Шо?

— Ну, а ви от про що мрієте?

— Ги-ги-ги, — гиготіли вони, наминаючи. — Битись проти Кличків.

— Це ж боляче, — кліпала на них Стася.

— Боляче… Но красіво… — серйозно поглядали вони на неї.

Словом, я не зовсім розуміла «есесівців», «есесівці» не розуміли мене. На цьому наша дружба й трималась. Я навіть переспала з одним із них, хоч і досі не розумію, з котрим саме…

Дорогий професоре Бішоф, з вашого дозволу, я не писатиму про несподівані загострення. Про них я докладно розповідала професору Брілю, а отже, сподіваюсь, ви вже в курсі. Розкажу ліпше про першу зустріч з вашим колегою, професором Брілем.

У своєму білому халаті поверх класичного зеленкуватого костюма він нагадував відставного військового. Не виключено, що так воно і є. Він відірвав погляд від потріпаного зошита аж тоді, коли Стася всілася на стілець перед його столом. Якраз у цей час у нагрудній кишені його халата завібрував мобільник.

— Секунду, — прошепотів він до Стасі самими губами. — Да… Де вам, кажете, дали мій номер? У міністерстві? Угу… Яку передачу знімаєте? Бої екстрасенсів? Моя допомога? Яка саме? Завдання для конкурсу? Ну що ж… — Бріль поправив окуляри. — Ви там маєте чим записати? Добре, я почекаю… секунду… — ще раз прошепотів він до Стасі. — Я вже закінчую… — Готові? Пишіть. Купуєте якийсь дріб’язок… Який? Ну… брелоки, скажімо, машинки іграшкові… Скільки? А скільки у вас екстрасенсів?.. От стільки й купуйте. Кожному по одній. Записали? Потім дайте їм снодійне. Яке? Та байдуже. Головне, дотримуйтесь дозування. А коли екстрасенси заснуть, засуньте їм оте о в анальний отвір. Ви що, погано чуєте? Ні? То навіщо перепитуєте? Так от, коли вони прочумаються, попросіть їх визначити, що в кожного в сраці…

Бріль роздратовано скинув співрозмовника з лінії й поклав мобільник на стіл.