Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

Мама довго й прискіпливо розглядає кросівки:

— Де взяв?

— Учитель літератури купив, — винувато відповідає Стас. — Ми, правда, сойку загубили.

— Яку сойку? — фігачить його рушником мама. — Як ми тепер твоєму вчителю гроші віддамо?

— Він сказав, як виросту, то й віддам.

— Ну-ну, — киває мама, — так я й повірити-повірила.

Потім вона йде в кімнату до Студента, і вони довго про щось радяться, але що б вони там не нарадили, Стас знає точно — сойку вже не вернеш… так само, як і бутси, які мама збирається завтра віднести на ринок…

Суботній ранок починається о другій дня. Першим ділом, ніби солдат строкової служби, я ставлю на шпалерах позначку — іще один відпрацьований у школі тиждень. Варю каву, курю у вікно. У двері моєї квартири з відрізаним дзвінком хтось грюкає.

— Хто там? — підходжу й знуджено питаю я.

— Відкривайте, міліція! — чую у відповідь.

— Не відкрию, — кажу я, а сам думаю: «Поля, точно Поля помстилась».

— Відкривайте, відкривайте, а то зараз двері на хуй спиляєм, по-хорошому відкривайте.

І я відкриваю. «ZAZ» валить зі стереосистеми свій «Падам». Мене натомість валять на підлогу. Кава розливається.

— Ну що, — кажуть копи, — дострибався, педофіл довбаний? — і застібають мені на зап’ястках важкі холодні браслети.

Браслети нагадують командирські годинники. От тільки нащо мені аж два годинники?

2011

Харків

Дорогий професоре Бішоф!

Я ніколи не любила говорити про себе. А якщо й траплялась така нагода, відразу з’їжджала на інші теми. Зрештою, не маю нічого проти теревенів, та так уже склалося, що про себе — ні-ні.

Мене звати Стася.

Якщо вірити батькам, то до шести років з хвостиком я була цілком нормальна. Хоча… Крім мене, у сім’ї ще двоє дітей. Я — середульша. Тому хтозна, чи мали батьки час особливо до мене приглядатись. Мабуть, не дуже. Бо середульша — це ні сюди ні туди. Тобто ти не молодша, але й не старша. Ні риба ні м’ясо, так би мовити…

Отже, у тому, що на перший дзвоник мене відправили саму, не було нічого дивного. Пов’язали красиві банти, тицьнули в руки мітлу з жоржин, а де школа — я вже й сама давно знала. Про те, що сталося за годину, я, з вашого дозволу, розкажу від третьої особи. Мені так краще. Та й вийде правдивіше. Чому саме так, вам уже, сподіваюсь, пояснив професор Бріль.

А діло було так…

Стася щосили калатає шкільним дзвоником, сидячи на плечі здорованя-одинадцятикласника, який має обійти з нею таке собі коло пошани. І чим менша відстань лишається до підстаркуватої директриси, тим глибше Стася впадає в якийсь недитячий транс, вибрикуючи ногами так завзято, ніби в неї вселились першовересневі духи знання, котрі знають те, чого не знає ніхто. І от тепер Стася не знає, що із цим знанням робити.

Тримати її старшокласникові стає дедалі важче. Калатання натомість набува дивовижного ритму, немов рукою малої і справді керують прозорі й водночас мутні, як поліетиленові пакети, духи. Воно заповзає здорованеві в мізки, витискаючи звідти геть усе, ніби омон демонстрантів з майдану. Якоїсь миті він навіть розуміє, що рухається в такт із цим калатанням. Усе навколо перестає існувати. Одне-єдине, що продовжує пов’язувати чувака з реаліті-шоу — це задоволене табло директриси і Стася, яку просто розриває зсередини. На частку секунди він заплющує очі, і саме в ту хвилину в його голові зринає якась нова, дуже самотня нота… Лунає вона глухо й переконливо — «хуяк». Одразу після цього калатання йде на спад, а за мить узагалі вщухає, так, ніби його ніколи й не було. У голові здорованя народжується недобрий здогад. Він повільно приходить до тями, і недобрий здогад підтверджується. Руками він тримає порожнечу. Тоді він так само повільно озирається через плече й бачить Стасю, яка лежить у карколомній позі, міцно, ніби боєць гранату, стискаючи в руці дзвоник. На шкільне подвір’я заповзає зловісна тиша. Чувак заплющує очі, тепер уже точно розуміючи, що свято знань закінчилось… принаймні для нього. «Ну, і для цієї дуркуватої малої, — думає він, — бо хер чи вона вижила…» Прифігіла юрба починає потроху гудіти. Одинадцятикласник уже уявляє собі, як його спершу запльовують, потім топчуть ногами й урешті-решт добивають дзвоником… як його мізки, мов хамелеон, зливаються із сірим і гарячим вересневим асфальтом. І ніби на підтвердження, дзвоник дзенькає. «Ну от, — приречено думає здоровань, — капець малій… конвульсії». Аж раптом хтось хапає його за штанину. Одинадцятикласник розплющує очі. Там, знизу, похитуючись, але міцно тримаючись за його штанину, стоїть і дивиться вгору мала.