— Я, — парирує математичка, — теж не ношу. Але чим це ти там вицокуєш?
— Бутсами.
— Е? — не розуміє математичка.
— Бутси, — випалює Мальвіна, дев’ятиразова переможниця шкільного брейн-рингу, — це спеціальне шкіряне шиповане взуття, призначене для гри у футбол. Мають від восьми до сорока шипів.
— Угу, — киває математичка. — То ти, Соломаха, виходить, хочеш перед нами похизуватись?
— Нє, — зітхає Стас, — я футбол люблю.
— Он як? — шкіриться математичка. — А якби хокей любив, то прийшов би в клас на ковзанах?
Клас придуркувато хихоче. Вероніка Модестівна тішиться зі свого віджигу, ніби Петросян, тільки що безплатно.
— Ага, — киває Мальвіна, — а якби біатлон, то на лижах і з гвинтівкою.
«Нечесна чесність», — шепоче нечутно Стас.
Нечесної чесності Стаса вчить футбольний тренер. «Суперника, — каже він, — можна вламати по ногах. Можна й підкат зробити, но за це — на фіг з поля… І тут, малі, вам потрібна «нечесна чесність». Це я сам придумав, ну, цю «нечесну чесність». У 93-му ми грали товаріщеський з «Металістом». І я тоді забив, забив своєю «нечесною чесністю». Стас і вся команда починали придивлятись до тренера так, ніби ця «нечесна чесність» — якийсь орган. Але ні, тренер виглядав цілком нормально, якщо, звісно, не брати до уваги того, що ніс пургу. «Так от, шо я зробив?» — питає сам себе тренер і миттю ж відповіда: «88-ма хвилина. Ми подаєм кутовий. Переді мною защитник на метр дев’яносто… Не перестрибнеш його ніяк… Дьоргать за футболку, бить по ногах — ніззя, самі ж понімаєте, в який бік свисток свистить… І от кутовий. М’яч летить прямо на мене, а попереду цей… защитник. І знаєте, шо я роблю?» — знову питає тренер і швидко відповіда, так, ніби боїться, що хтось із його підопічних шмаркачів відповість швидше: «Я беру й щипаю його за сраку, сильно-сильно так щипаю, як женщину. І поки він стоїть і пробує понять, шо случилось, я вколачую м’яч у дев’ятку. Він потом біжить до судді, цей защитник, і каже йому: «Товариш суддя, мене вщипнули за сраку, дуже больно, оно він…» І показує на мене пальцем. А суддя йому й каже: «Ну, то, може, ти йому нравишся…» І ми виграли. Нечесна чесність. Не валіть по ногах, пацани…»
І Стас зважується.
— Мальвіна, що таке міньєт? — імітуючи голос учителя історії, питає він спокійно.
— Міньєт, — на автоматі випалює Мальвіна, — це збірна назва орального сексу, при якому статевий член пасивно збуджують…
Вона раптом осікається, червоніє, як вогнегасник, і кометою виліта з класу.
До речі, Мальвіна — дочка Вероніки Модестівни.
* * *
Я сиджу за вчительським столом. Нудьга ще та. У класі біології в нас проходить урок з літератури, точніше четвертий урок на тему «Пісні літературного походження». Позаду мене хрінова пальма, чиє колюче листя штрикає мені в спину. Півторатонна біологічка, мабуть, схиблена на голкотерапії.
— А тепер, — кажу я, — є шанс заробити оцінку. Може, хтось щось заспіває?
— Я, я, я, я! — тягне руку Мальвіна, аж мені хочеться відповісти «ґут, майн медьхен, зер ґут».
— Давай, Мальвіно, — кажу я натомість.
Мальвіна встає і починає валити гімн України — противним голосом, повз ноти, так гидко, що за країну соромно. Але посадити її не можна, бо дитя співа гімн, віддано й від усієї душі.
На словах «згинуть наші воріженьки» двері класу відчиняються і на порозі з’являється Стас. Мальвіна на мить змовкає, але відновлює спів з того самого рядка, дивлячись Стасові прямо в очі, ніби саме він і є ворог нашої неньки. Власне кажучи, вона горла на нього словами гімну. Стас тим часом робить поважну міну й прикладає руку до серця, як футболіст збірної. Хоч який же матч може бути після такого гімну? Я б і гру відмінив… На останніх нотах Мальвіна хрипить і, врешті-решт, змовкає. Тиша.
— Можна я? — питає Стас без ентузіазму й, не дочекавшись дозволу, цокає своїми бутсами в кінець класу, під шафу, де стоїть опудало сойки, череп орангутанга й кілька пробірок із заспиртованими глистами.
Але дійти до свого місця він не встигає, бо до класу вліта захекана директриса. Учні підриваються, я теж. Пальма втикає мені під лопатки свої колючки. Вигляд у директриси такий, ніби вона хоче захопити нас у заручники, забарикадуватися, завісити вікна темними фільмоскопними фіранками й тримати облогу омону, вимагаючи залізничний квиток до Сімфера, тисячу баксів і відро крейди, яка б не рипіла по дошці. І виступ Леонтьєва, приватний, тільки для неї, живий, ясна річ, без фанери.
Читать дальше