Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

Пітеру й справді щастить знайти брата. Звісно, довелось купити дівчині джинси, але то таке — головне, що брат знайшовся.

— О, — каже брат, поправляючи адідасівський костюм, — і ти тут!

— А ти що, не вчишся на хірурга?

— Ну, я почав був, — каже брат, — але це дуже дорога країна. Спробуй, здай тут сесію цим білим. Словом, кинув.

— І що ж ти робиш?

— У мене, брате, бізнес. Торгую барахлом і, як бачиш, непогано почуваюсь. Беру барахло в жовтих, продаю білим, — ірже він.

— Ясно. А батькам чого не пишеш?

— Я ж кажу — дорога країна, і пошта тут дорога… Усе дороге.

— Ладно, — зітхає Пітер. — Можна в тебе перекантуватись до іспитів?

— Яких іспитів? — не розуміє брат. — Ти мені це кинь. Гроші є?

— Є, — ствердно киває Пітер.

— Скільки?

— П’ятнадцять.

— Значить так, — каже брат. — Я тобі продам контейнер і вагон барахла. Він уже на Основі — це тут поруч. Тільки розвантажити й перевезти. Так що не парся. А оскільки ти мій брат, то я тобі дам ще й двох в’єтнамців. Безкоштовно. Вони в тебе торгуватимуть.

— Як це даси? Вони в тебе раби чи що?

— Ні. Вони живуть у моєму контейнері, тому й працюють на мене.

— І що, платити їм не треба?

— Не треба. Все просто. От я кажу їм — ці спортивки коштують тридцять. І мені все одно, за скільки вони їх провалять. Головне, щоб віддали мені тридцять, січеш?

«А що, — думає Пітер, — торгувати барахлом краще, ніж різати апендикси, тим паче брат, він поганого не порадить так далеко від батьківщини».

Потім вони їдуть у банк і знімають налом усе бабло, яке батьки Пітера переказали в Україну. Брат бере бабло, відповідає на дзвінок по мобілі, садовить Пітера в макдональдзі на Бекетова й каже, щоб той почекав з годинку, бо треба дещо розрулити. А тоді, мов, заберемо шмотки з готелю й повалимо до мене на хату. Пітер сидить у макдональдзі до десятої вечора, але брата нема. На другий день Пітер їде шукати його на Барабашово, але ті, хто знають брата, кажуть, що він не приходив. Іще за тиждень Пітер розуміє, що брат спродав свої контейнери й кудись зник. Лишив тільки двох в’єтнамців, які самі знайшли Пітера, називають його «начальником» і питають, де ж у біса контейнер, бо, мов, уже четвертий день ночують на смітнику.

Гроші, які вдалося провезти в Україну налом, закінчуються, тому Пітер наймається до співвітчизників-угандійців, щоб з найнижчого щабля розпочати підкорення цієї країни. Йому видають пачку пластикових станків для гоління, а також мішок із фломастерами. В’єтнамці працювати на Пітера не хочуть, пояснюючи жестами, що на цьому сильно не навариш, тим паче жити ніде. Тому кланяються й розчиняються в нетрях Барабашово.

— Леза-хламастер-хламастер-леза, — марить щоночі Пітер уві сні на своїй брудній койці, яку винаймає разом із петеушниками в трикімнатній квартирі в жахливих єбєнях на Баварії.

У тебе 137 гривень. Мало бути 150, але по дорозі додому мама не втрималась і купила двушку жигулівського, а на додаток ще й пачку стружок з кальмара. Діставшись додому, вона жбурнула тобі бабки, обізвала спиногризом і сказала, щоб завтра сам їхав і купив собі щось взутися, бо сором, сором ходити в такому соромі. Мама дивно говорить. Вірніше, вона почала дивно говорити десь рік тому, після того, як обіперлася на незаземлений токарський станок у жеці і її лупонуло струмом. Вона каже, щоб купив щось нормальне, бо ходити в ньому, в нормальному, доведеться і восени, і взимку, і навесні, а в ненормальному скільки не виходиш. Мама повторює це двічі й відрубається під звуки якогось реаліті-шоу. Певно, там, у своїх снах, вона працює прибиральницею на пляжах Малібу, щопівгодини знаходячи в піску посіяні мільйонерами «Ролекси».

І от завтра настає. Незмінний пункт номер один порядку денного ти вже виконав, тобто показав Студентові, хто в хаті хазяїн, і майже без втрат ушився з поля бою. Щоправда, вдягатися довелось уже в ліфті, натиснувши стоп. Пункт номер два — купити нормальне взуття, в якому можна відходити до наступного літа, взуття за 137 гривень. Потім тренування на «Локо», а потім — друга зміна в школі.

Стас випадає на метро Барабашова й, затертий картатими торбами селюків, нагадує каченя, яке задрімало посеред стрьомної водойми, а прочумавшись, зрозуміло, що вода взялась кригою і його лапки вмерзли, от тільки крига ця чомусь картата й відгонить старими ЛАЗами й немитим тілом. Нагору Стаса виносять, і він миттю опиняється в стрімкому коловороті економічної дупи Харкова, де щороку обертається не один мільярд баксів. Течією його протягує кількадесят метрів, аж доки не викидає під якийсь із контейнерів, де можна перевести подих.