Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Ну, ладно, — каже Жора, — спорт спортом, а тепер пограємо в щось більш розумне.

Тоді Поліна зривається з місця й дує в іншу кімнату, а вже за мить повертається зі старим радянським «ерудитом». Починаємо грати. Виграє, ясна річ, Поля, виклавши останнім слово «пінда».

— Слухай, — кажу я їй, — нема такого слова.

— Як це? — обурюється Поля. — Слово «пінда» було, є й буде.

Язик у неї заплітається, і вона стає дедалі грайливіша.

— Поля, — питаю я, — а що таке «пінда»?

— Зараз, — каже вона, — я тобі все покажу.

Мене аж пересмикує. Поля тим часом пензлює на кухню. Чи не за «піндою»? Може, вона в неї десь там у холодильнику? Ні. За мить вона повертається з чималим бананом. Банан тримає в одній руці, а в іншій — відкриту червону помаду.

«Пінда», — думаю я собі. Поля відскакує до дзеркала, швидко ставить собі між брів яскраву червону цятку. Якусь мить навіть здається, що Всевишній зжалівся наді мною й прислав на землю архангела зі снайперською гвинтівкою. І зараз той вилізе на дерево навпроти вікна, ну й викона свій архангельський обов’язок — завалить цю діваху разом з її «піндою».

Поля і справді якось незграбно падає на підлогу, та замість того, щоб з останнім подихом вичавити з себе якийсь пафосний меседж типу «Галопом в небеса!», вона починає підвивати:

— О, — підвиває вона, — найблагородніший і найсправедливіший, — і кладе мені до ніг банан, ніби квіти до пам’ятника загиблим воїнам. Я стою непорушно.

— Ну ось, — каже вона, нарешті зводячись. — Це й була «пінда».

— Здуріти. А чи є в цій хаті інтернет?

— Да, — відповідає Поля, — у мене в кімнаті.

Я обережно валю в її кімнату прогуглити, що таке «пінда». Якщо, — думаю собі, — пошуковик не знає, що це таке, то треба готуватись до відступу. Опинившись у кімнаті, сідаю за ноут і швидко вбиваю «пін…» На цих літерах мене викидає на «пінгвінів Мадагаскару», а потім на «очкових пінгвінів» — чемпіонів з пірнання. Пишуть, що ці тварюки здатні занурюватись на 130 метрів, а от чому вони «очкові», — не пояснено. Забиваю «пінда» повністю, мене виносить на життєвий і творчий шлях давньогрецького лірика Піндара. Про «пінду» — ні слова. Я починаю хвилюватись. Не люблю речей, яких не можу пояснити. Вони мене переслідують.

І тут до кімнати входить Уля, подружка Полі, повна її протилежність. Я б сказав, такий собі цицькатий антонім: дуже нічогенька із себе, але туга на розум.

— Кгм, — кашляє вона в мене за спиною, хоч я давно вже побачив її в дзеркалі.

— Слухай, — кажу я Улі, — ти часом не знаєш, що таке «пінда»?

— Нє, — чую у відповідь і бачу в дзеркалі, як Уля починає роздягатися.

— Спати хочеш? — тетерію я.

— Угу, — крекче вона, стягуючи із себе джинси й стрибаючи на одній ніжці.

— Гарних снів, — чешу потилицю.

— З тобою, — додає вона й розстібає ліфчик.

Я розвертаюсь на гвинтовому стільчику: вона таки натурально гола — дзеркало не бреше.

— О’кей, — киваю, ніби на уроці, — а з цього місця, будь ласка, докладніше.

— Поки ти тут сидів, ми все вирішили. Спочатку ти зі мною, а потім з Полею. Жора зараз із Полею, а потім зі мною, — вона каже це так спокійно, ніби питає, скільки грудочок цукру кинути мені в чай, каже й залазить під ковдру на розстеленому дивані.

— Ага, — киваю я, — а потім я з Жорою, а ти з Полею, да?

— З Полею, — каже Уля уже з-під ковдри, — я не буду. Хоч вона — моя найкраща подруга, але уродіна. Тільки їй не кажи… А ти з Жорою… Це було б прикольно…

Та в цю мить двері до кімнати розчахуються і залітає Жора в сімейних труселях. В його очах непідробний жах. Він зачиняє двері на замок, роззирається навсібіч, зацьковано шкандиба до дивана й залазить до Улі під ковдру.

— Облажавсь? — питаю.

— Рука, — крекче він, — вона лягла мені на руку, а в руці щось як хрусне…

— Ну, — не розуміє Уля, — а я тут до чого?

— Я полежу тихенько, — не чує її Жора.

Западає тиша. Я б сказав, хвилина мовчання… А потім у двері стукає Поля.

— Зайнято, — металевим голосом, хоч і з нотками страху, відповідає Жора, так, ніби ми в клозеті столичного експреса.

Чутно, як кроки віддаляються по коридору. Ми втрьох полегшено зітхаємо… Слава богу, мабуть, пішла зварити собі кави. Не збирається ж вона вішатись на люстрі?.. Та яка люстра її витрима? Не ті тепер люстри… Але через хвилину-другу за дверима лунає тупіт. Таке враження, що на нас біжить носоріг. Потім щось з розгону грюкає в двері, та так сильно, що ті аж тріщать.

— Комод, — шипить Жора й вилазить з-під ковдри. — Треба підперти двері комодом…