Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

Метрів за десять від мене мала, мов розсекречений шпигун, прожогом стрибає за найближче дерево. Стрибає й обережно з-за нього визира.

— Ходи сюди! — кличу я.

Та слухняно покидає свою схованку і з недовірою, та все ж таки підходить до мене.

— Тебе як звати?

— Маша…

— Я ще про Машу думаю, — кажу я Валі.

— Про яку таку Машу? — спантеличено видихає Валя.

— Та… довго пояснювати…

— Гад такий! — кричить Валя й кидає трубку.

Повільно, але переконливо вечоріє…

До мене на хату ми з перебинтованою Машею дістаємося близько дев’ятої. Я всадовлюю її в крісло, вдруге за сьогодні вмикаю ящик і знаходжу канал з мультиками. Мала відразу ж заявляє, що мультиків терпіти не може, і видирає пульт у мене з рук. Я приношу їй пачку печива, а сам звалюю на кухню, аби щось приготувати. Готувати, за великим рахунком, нічого, крім вівсянки. Тому її й готую. Звик харчуватися по забігайлівках. Вдома вівсянка, трохи сухофруктів і віскар. Несу вівсянку малій, але та вже мирно дрімає в кріслі під якийсь поморочений серіал.

Жуючи вівсянку й запиваючи її віскарем, набираю Валентину. Та не бере слухавку. Ну й не братиме ще днів шість, тобто до наступного методичного. Така вже в неї вдача.

«Хочеш дитину?» — пишу їй есемес.

«Від тебе, бовдура, чи що?» — відповідає вона хвилин за десять.

«Не знаю, від кого, — пояснюю, — я її знайшов. Звати Маша. Років вісім десь. Балакуча».

«П’яний?» — питає Валентина в наступній есемесці.

«Тверезий», — заперечую я.

І тут Валентина передзвонює.

— Що за ахінею ти несеш? — питає вона ображено, але з нотками цікавості, які не вдається приховати.

— Був би радий, якби молов що попало, — зітхаю я й роблю чималий ковток алкоголю.

— Розказуй, — вимагає Валентина. Її образу як рукою зняло.

— До мене, — кажу, — мала причепилась. Загубилася. Ми в міліції були, але вона така балакуча, що нас звідти вигнали, навіть розбиратись не стали.

— Як це вигнали?

— Ну от так, сказали, забирай свою дочку й провалюй.

— А з чого вони взяли, що ти її батько?

— Вона сама їм сказала…

— Нащо?

— Та хто її зна, ти ж на дітях краще тямиш.

— Краще, — погоджується Валентина. — А де вона зараз?

— У мене, у кріслі спить.

— Так, — каже Валентина, — негайно дзвони в міліцію! З цим не жартують. Її батьки, мабуть, уже з глузду з’їхали. Ти головою своєю думаєш, що робиш?

— О’кей, — відбиваюсь, — зараз подзвоню, тільки не кричи.

Набираю 102.

— Дєжурная, — відповідає рипучий жіночий голос.

— Альо, — кажу я голосу, — я на вулиці дівчинку знайшов. Років вісім. Вона загубилась. А де живе, сказати не може.

— Харашо. Гдє ви находітєсь?

— Вдома…

— Дєвочка с вамі?

— Ага…

— Запісиваю адрєс, січас наряд прієдєт. Заберьот єйо.

— Куди? — питаю.

— В дєцкую комнату.

— Так вона ж спить!

— Кто? — уточнює голос.

— Маша, — кажу, — дівчинка.

— Нічо, — заспокоює мене голос. — Прідьотся проснуцца, єслі хочєт домой попасть.

— І що ви там з нею робитимете?

— Вияснім обстоятєльства єйо пропажі, родітєлєй іскать будєм.

— Вночі?

— Ето вряд лі… Утром, єслі слєдоватєль прідьот. Адрєс називайтє.

Я дивлюсь на Машу. І скидаю голос із лінії.

— Ну що? — пита Валентина.

— Нічо… Залишу малу в себе.

— А міліція що?

— Сказали, пришлють наряд, заберуть до дитячої кімнати. А розбиратися вранці будуть.

— А ти що?

— Нічо… Адресу не назвав і трубку кинув…

— Який же ти все-таки придурок, — зітхає Валентина, мабуть, міркуючи про те, посадять мене чи ні, а якщо посадять, то чим їй тоді займатись у методичний день.

Я обережно вкриваю малу пледом, вимикаю ящик і йду до іншої кімнати, прихопивши віскар.

Ранок починається з голосу Валентини:

— Альо, ти мене чуєш?.. Дівчинка ще в тебе?

— У мене, — сонно бурчу я. — Де ж їй дітись?

— Райвно на вухах, — звітує Валентина. — Цілий день її вчора шукали. Знаю, з якої школи. Знаю, хто батьки. Так що давай, вези її до нас. І по дорозі думай, як відмазатись, бо міліція точно буде…

— Я що, зробив щось не те?

— А ти спробуй доведи їм…

— Доброго ранку, мала, — кажу я.

Та сонно тре кулаками оченята й поправляє пов’язку.

— Доброго, — зітхає вона.

— Слухай, я тут твоїх батьків знайшов, без міліції…

Німа сцена.

— То що? — питаю.

— Нічо, — каже вона.

— Ото й добре, — розводжу руками. — Додому повернешся, до батьків.