Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

Стоячи під прохолодним душем, думаю про інгалятор. Думаю про нього й коли витираюся. І дарма, бо несподівано в моїх очах народжується нова невідома галактика з безліччю дивних-предивних яскравих зірок… Дивлюсь на рушник. І що ж я, зараза, бачу? На ньому висить мій кульчик. А це означає… Це означає як мінімум те, що сексу сьогодні не буде… Перебираюсь до дзеркала. Во блін! Так воно і є. Мочка вуха роздвоюється, ніби язик змії. Доброго ранку, чувак!

— У вас багаж буде? — питає мене по телефону операторка таксі.

— Який іще багаж? — шиплю, затискаючи вухо рушником так сильно, ніби в мене в руках не вухо, а щойно спіймана рибина. — Мені до невідкладної хірургії…

— Ну, не знаю, — каже та. — Так буде чи ні?..

Таксист приїжджає по мене явно зацькований. Нічого не пита і взагалі намагається не дивитись у мій бік. Ще б пак, коли я тримаю біля голови закривавлений рушник. Діставшись невідкладної хірургії, прямою наводкою чешу до чорного входу. На курилці тицяю медсестрі десятку і вже за кілька хвилин опиняюся в якійсь каптьорці.

Невдовзі підтягується й хірург. Судячи з перегару, він уже після зміни, а може, і на зміні, хрін його зна.

— Ну, показуй, — говорить він.

Я показую.

— Ги-ги-ги, — ірже хірург, але швидко змовкає. — Надіюсь, тільки у вусі? Більш ніде нема?

— Нема, — бурчу я.

— А то наклепають у себе желізяк… Скажи чесно, тобі це подобається?

— Ну…

— А хош, назад вшию? — стібе він.

«Собі вший…» — думаю я якраз тієї миті, коли він фігачить мені в вухо лідокаїн.

Три сотні — і діло в шляпі — тринадцять швів. З каптьорки хірург виводить мене вже до вестибюля.

— Через чорний стрьомно, — каже він, тиснучи мені руку. — Случай шо, звертайсь.

По тому він розчиняється в обшарпаних коридорах, мов великий шмат рафінаду. А я тим часом не відчуваю половини башки, так міцно мене прихопив лідокаїн.

Помітивши в кутку вестибюля кавовий автомат, невпевнено рушаю до нього. Автомат довго не хоче брати п’ятірку, виламується, як поморочена старшокласниця. Кінець кінцем таки бере, починає варити каву й віддає решту. Віддає, це м’яко кажучи: спочатку монети дзеленчать у його нутрі, потім випадають у віконечко решти, вилітають із нього й дзвінко розсипаються по підлозі.

— Джек-пот, бля… — бурчу я.

— Дядь! — чую позаду. Озираюсь і бачу малу років семи-восьми. Голова в неї перебинтована — куди тобі той фронтовик.

— Дядь, — каже вона, — ви не пийте цього кохве…

— Чому? — питаю.

— Там, — каже мала, — антикоагулянт Є551, стабілізатор Є340 й емульгатор Є471…

— Правда? — витріщаю я очі від несподіванки.

— Ага, — киває вона, — а ще вони воду з-під крана беруть…

— Звідки знаєш? — примружуюсь.

— Нате, — каже вона, — почитайте, — і тицяє мені якусь пом’яту газету.

Не знати навіщо, беру в малої газету, дістаю стаканчик з кавою, сьорбаю і… охрініваю. Мабуть, це видно по моїй пиці.

— Я ж казала, воно гидота, — радіє мала, — а ви не вірили.

Дивлюсь у стаканчик і розумію, що автомат налив гарячої солодкої води, а от кави в ній ані дрібочки.

— На, — кажу я малій, — потримай.

Віддаю їй газету, ставлю стаканчик в автомат, роблю крок назад і валю його з ноги. Раз, другий, третій…

— Так, гражданін, зараз ми приведем вашу дєвочку, — каже майор міліції.

— Дєвочку? — не вірю я своїм вухам, одному цілому, а другому штопаному. — Ви і її пов’язали?

— А куди ж її було дівать? — розводить руками майор і зніма слухавку. — Альо… Галя?.. Галя, приведи дєвочку.

За півхвилини двері до кабінету розчахуються й Галя затягує малу з перебинтованою головою. Пов’язка в тої сповзла — тепер можна подумати, що в неї нема ока.

— Фух, — зітхає Галя, — здихалась.

— А шо такоє? — пита майор.

— Зара побачите, — киває Галя і мерщій тіка з кабінету.

— Дядя міліціонер, — мала відразу посміхається, — скажіть, а у вас тут багато бандітів?

— Ну… є трохи, — киває майор, зробивши поважне табло.

— А ви в людей стріляли? — продовжує допит мала.

— В поганих… да, — киває він.

— А на смерть?

— Та було, — сентиментально зітха майор.

— Так ви, дядя, убійця?

— Я, — скрипить зубами майор, і табло в нього вже кисле, — страж порядка. Я порядних людей защіщаю від усякой…

— А покажіть пістолєт, з якого ви по людях пах-пах! — просить мала.

— Не покажу, — буркає майор.

— Дядя, а шо луччє: пістолєт чи палка?

— Яка палка?

— Ну та, якою ви людей б’єте.