Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Так, сонечко.

— Па, — каже вона, — у нас тут із другом проблеми. Ти не міг би під’їхати?

— Гаразд, — погоджується він. — Куди?

— У «Софію»…

— Так, — повторює батько, — у «Софію», значить… А що за проблеми?

— З цим, — зітхає вона, — з другом твоїм. У нього ще око сіпається…

— Слухай, — вкрадливо питає батько, — а що за друг із тобою?

— Ну па, ну яка різниця, кажу ж, що проблеми з цим твоїм…

— Значить так, — заспокоює її батько, — з Корчагіним у тебе не може бути проблем. То що за друг, я тебе питаю.

— Ну, це складно пояснити…

— Сонечко, ти все-таки спробуй.

— Я сьогодні його зустріла… Мішель… ну, він… у море впав. Далеко в море…

— Мішель?.. — перепитує батько. — Упав у море? Як це так?

— А так… Його баклан украв, а друг мій… він Мішеля врятував, точніше, не друг, а його мавпа… Я ж кажу, все складно…

— Мавпа? — перепитує батько й зводиться з-за столу.

— Ага… японський макак…

— Добре, сонечко, — шепоче в слухавку батько, дістаючи із сейфа «макарова», — ти, головне, будь на місці.

Сява бачив усе на власні очі, зблизька, в деталях, ніби суфлер зі своєї буди. На руках у нього був один сценарій, а в реалі розгортався геть інший. Вона сиділа на капоті свого «Ленд Ровера», поставивши ноги на відбійник, і курила одну за одною. За якийсь час приїхав чорний мерин, з якого виліз чолов’яга в пальті кава з молоком. Чолов’яга кинув їй кілька слів, потім глянув на «BMW» із Сявою, потім знову на доньку, потім собі під ноги.

— А потім, — каже Сява, — він просто згріб її з капота й запакував на заднє сидіння мерса. Махнув рукою в наш бік. Сів і поїхав. Ровер так і лишився із заведеним движком. Ми теж поїхали.

— Куди? — затягуюсь я.

— Куди-куди… — мляво кривиться Сява. — На Ай-Петрі… Та про це краще не згадувати… Перші два тижні вона мене провідувала в лікарні. Вона й татарин.

— Що за татарин?

— Ну той, шо мене під зубцем випадково знайшов… А потім вона зникла. Її не стало. Не приходила, не дзвонила…

— А татарин? — питаю я невідомо навіщо.

— Татарин ходив, — і собі затягується Сява, — аж доки мене не виписали. А потім теж кудись зник…

Через кілька місяців, ранньою весною, Сява сидів уночі на колючому піску порожнього пляжу біля пансіонату своєї матінки. Сидів і пив з баклаги міцне місцеве вино. Раптом на телефон почав надзвонювати якийсь дивний номер. Починався на 44. Сява протер очі, струснув головою, але номер усе одно був на 44 і продовжував наполегливо його викликати.

— Альо, — нарешті сказав Сява.

— Альо, це я, — сказала вона йому.

— Ти де? — спитав Сява.

— У Лондоні, — відповіла вона. — Вибач, мене батько на курси відправив…

— Ясно, — відповів Сява. — А на які курси?

— У фотошколу… Я тобі квитки за пару тижнів вишлю. Прилетиш до мене?..

Запала напружена тиша, прозора, як повітря, ніби вони насправді говорили не по телефону, а стоячи впритул одне до одного, така тиша, яку не можна чути, а можна лиш вдихати й видихати.

— Прилечу, — буркнув Сява, зробив великий ковток приторного вина й кинув телефон у прохолодне лагідне море.

2008 — 2011

Ялта — Краків (Вілла Деціюша) — Харків

Я беру й навіщось вмикаю телевізор. З екрана на мене починають дивитись чуваки в білих халатах. Уважно так дивляться, ніби це не я їх увімкнув, а вони мене, увімкнули й дивляться моє кіно, хоч нічого не розуміють, бо це явно не початок. Ну, їм принаймні здається, що не початок. А щодо мене, то я зараз не можу визначити — що це. Урешті їм набридає на мене дивитись, тому вони починають проповідувати.

— Усього тридцять п’ять баксів, — каже один із них. — Купіть наш інгалятор, і все стане на місце, і ви, нарешті, зрозумієте, що таке життя. Колись люди вірили в те, що кожному відведено певну кількість вдихів… Тобто все просто: чим повільніше дихаєш, тим довше живеш. Наш інститут, — показує він рукою на себе та ще на двох даунів, — знайшов прямий доказ цієї теорії. Фішка в чому? Коли ви дихаєте, то у вашому тілі відбуваються окиснювальні процеси, внаслідок чого виникають вільні радикали, через які ви й старієте… А висновок тут один: чим менше дихаєте, тим менше старієте. Купуйте інгалятор, спеціально розроблений нашим інститутом, — він знов показує на себе та на двох даунів, — і ви зменшите кількість вдихів від тисячі до ста п’ятдесяти на годину…

«Продам на хрін», — думаю я про телевізор і плентаюсь у душ, подалі від стрьомних чуваків. Сьогодні четвер. Четвер для мене — день сексу. Щочетверга я йду до Валентини. У неї четвер — методичний день. Вона працює вчителькою англійської. Їй двадцять шість, має п’ятирічного сина. Чоловіка вигнала кілька років тому й відсудила в нього квартиру. Той вважає її сучкою й не перестає нагадувати про це есемесками. Хтозна, може, безхатченко й правий, та мені байдуже — у нас просто секс по четвергах.