Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Значить так, — видихнув Корчагін, — не треба його кидати.

— Шеф, а шеф, — заканючив начальник, як трирічний пацан, — ну давай його скинемо.

— Ні, — відрубав Корчагін.

— Ну добре, — зітхнув начальник. — А що з ним робити?

— Дайте йому пизди, — подумавши, сказав Корчагін, — та не калічте…

— Іще раз?

— Що ще раз?

— Пизди…

— А ви вже?

— Ну, — буркнув начальник.

— Коли?

— Та… як знайшли, так зразу…

— Наказ такий був? — став дратуватись Корчагін.

— Ну шеф, ну чого ти? — пішов у контрнаступ начальник. — Сам подумай, яка різниця?.. Усе одно з Ай-Петрі!..

— Зам’яли, — буркнув Корчагін.

— Так що з ним робити?

— Ходити може?

— Може… мабуть… — не зовсім упевнено промимрив начальник.

— То нехай собі йде, а ви по домах.

— І все? — не повірив начальник.

— Ні, — похитав головою Корчагін, хоч ніхто його не бачив. — Скажіть йому, щоб більше ніколи не муляв мені очі. Ніколи й ніде. Бо тоді точно полетить з Ай-Петрі…

— Слухай, — питаю, — а що ви тут взагалі робите?

— Ми тут, — пояснює Сява простодушно, — бухаємо.

— Що, і мавпа?

— Угу, — киває Сява. — Кажу ж, матросня подарувала… Вона бухала й курила, як паровоз. Та, сам розумієш, криза… Ці її випендрози мені не по кишені. Ох і ламало ж її без сигарет! Роздовбашила мені всю хату нах… То ми тут бухаємо час від часу… Я тут це… любов свою стрів.

— Ностальгія?

— Хезе… — знизує плечима Сява. — Не знаю, як це назвати.

— Що, засмагала тут у купальнику?

— Нє, вона не така, — хита головою Сява й кривиться, ніби засмагати на центральному пляжі — моветон.

— Вийшла з хвиль?

— Стібеш? — знову кривиться Сява, але враз м’якне. — Діло так було… Тільки ти не це… Ми тут бухали, — каже він і показує на мавпу, — осінь якраз була, така пора, як зараз. Усе пам’ятаю…

— Угу, — підштрикую я.

— І от, коротше, спускається вона з набережної… Спускається і йде он до тієї каменюки, бач?

Я глянув туди, куди він показував. Там і справді був чималий валун, вкритий мулом.

— А потім ставить на неї шось таке маленьке, волохате. Ми здалеку навіть не зрозуміли, шо то таке, аж доки воно не стало дзявкати. Тільки дзявкати воно стало пізніше… Вона, знач, відходить метрів на п’ять од каменюки, зніма з плеча фотоапарат, стає на коліно й почина оце шось фоткать… — Сява замовк, немов не міг знайти підходящих слів, щоб змалювати подальші події.

— Ну? — питаю я. — І що далі?

— Баклан! — видихає, нарешті, він перегар мені прямо в лице.

— Що?..

— Баклан!

— Чувак, — кажу, — не стартуй.

— Та хто стартує?.. Кажу ж, баклан, великий сірий такий баклан. Валить згори в піке, закладає таку нехілу петлю та… їблись… Хапає те, шо на каменюці стояло, і давай зйобувать у відкрите море… Так і було, клянусь… І от тут воно задзявкало. Ми, коротше, вкурили, шо то собака. І кусається, видно, блядь, бо метрів за двадцять од берега баклан його кинув од гріха подалі.

— Слухай, — кажу, — що ти мені втираєш?

— Обгрунтуй!.. — заводиться Сява.

— Це життя, — обґрунтовую я, — а ти мені втираєш…

— Це, — цідить він крізь зуби, — моє життя… І якшо у твоєму житті це схоже на тьорки, то це твої проблеми, братішка. А в моєму житті ця жесть була. Не віриш? — ледь не кричить він. — Так на хуй з пляжа!

— В якому смислі? — спокійно питаю я.

— В прямому, — заспокоюється й Сява.

— Лади, — кажу. — А далі що було?

— Ну, — розводить він руками, — ми сидимо, значить… А вона бере й починає стягувать із себе лахи. Можеш уявити красиву тьолку на осінньому пляжі в трусах і в шкірянці?

— Якщо постараюсь…

— Отож і воно… А мені й уявляти нічого не треба було. Така тьолка, капець!..

Я кивнув і глибоко затягнувся.

— Підриваюсь я, значить, і бігом до неї. А вона вже куртку встигла скинути і в самій футболці мерзлякувато так тулить у воду, по коліна вже десь. Влетів я за нею, не роззуваючись, витяг на берег, поставив на ту каменюку, з якої баклан цуцика спиздив, а та труситься й кричить на мене, пусти, мов, дебіл, Мішель тоне, Мішеля треба рятувать. Спокуха, мала, кажу, зараз витягнем твого собаку. Хто, кричить вона, ти його витягнеш? Пусти, кричить, бо вкушу. Спокуха, кричу вже і я, спокуха! Вітьок зараз усе зробить.

— Вітьок? — питаю я. — Хто такий Вітьок?

— Він, — тицяє Сява на мавпу. — Японський макак, до речі. Вітьок, привітайся.

Вітьок неохоче тягне мені лапу. Я тисну. Очі у Вітька, як дві великі перестиглі чорні смородини.

— Вітьок нормально плава? — питаю.