Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Ми не б’ємо, ми проводим профілактичеську роботу, — напружується майор.

— Так шо луччє: пістолєт чи палка?

— Пістолєт! — гаркає майор.

— А наручники у вас є, дядя міліціонер?

Майор зніма трубку. Тисне кнопку. Але Галя слухавку не бере.

— Покажіть наручники, ну, будь ласочка.

— Галя! — кричить майор на весь кабінет, лізе в шухляду й викладає на стіл наручники. — Осьо, дивись.

— Ох які інтересні! А можна я пограюсь?

— Нє, — каже майор. — Спецсрєдства дітям не ігрушка.

— А шо це в вас за тьотя на стіні? — питає мала й тицяє пальцем на плакат.

— Це не тьотя, — скрегоче зубами майор. — Це Мілєвський…

— А, — каже мала, — а я думала тьотя.

— Галя! — горлає майор, потроху червоніючи. — Забери… дєвочку!

— Кстаті, цей дядя не мій папа, — каже мала.

— Галя! — кричить майор, уже нічого не чуючи. — Забери її, кажу, на… геть!

— Дядя міліціонер, а ви кажете, як у кіні: «Ви імієте право сохранять молчаніє, но всьо, шо скажете, может бить… проти вас… це… іспользовано»?

— Ага, — каже майор. — На наручники, тіки відчепись.

Мала радісно загрібає зі стола браслети.

— Це не моя дочка, — кажу я.

— Та я вас понімаю, — киває майор. — Я б од такого чуда тоже отказався б… В маму, видать? Бо ви не це… неговіркий…

— Дядя міліціонер, гляньте-гляньте, а я себе до батареї пристібнула, як у кіні…

Майор повільно повертає голову вбік вікна, під яким мала і справді пристебнула себе до батареї.

— Га-а-а-аля-я-я-я! — в розпачі реве майор.

— Дядя, відстібніть мене.

— Не відстебну! Сиди там! — хапається майор за голову.

— Дядя, я пісять хочу.

— Так, — майор дивиться на мене як баран. — Зара я її відстьогую… і шоб духу вашого не було-о-о!

— Нащо ти їм сказала, що я твій батько? — бурчу на вулиці, коли прапор грюкає за нами дверима.

— А що ж мені було робить? — обурюється мала. — Вони мене вивели в калідор і кажуть: «Жди тут». Я й стою. Час стою, два… Вони про мене забули.

— Ну… — киваю. — А як ти там взагалі опинилась?

— Як, як… Ми на екскурсію приїхали. У музей природи. Ну й мені погано стало в тій кімнаті, де кишки в банках… Я від класу відстала, а коли наздоганяла, зі сходів упала. Тьоті з музею скору визвали, і мене сюди привезли…

— А вчителі що?

— Що що? — не зовсім розуміє мене мала.

— Ну, вони де?

— Та хтозна, — каже вона.

— А живеш ти де?

— Не знаю.

— Як це ти не знаєш?

— А отак! Як упала, то й капець. З голови вилетіло. Нічо згадати не можу.

— Брехло… — говорю з докором.

— Самі такі… — відповідає на те мала й придивляється до мене уважніше. — А що в вас із ухом?

— Сережка була. Зачепився, порвав…

— А нащо вам сережка? — дивується мала. — Їх же тьоті носять.

— Не знаю.

На мить западає незручна мовчанка. Таке враження, що нам обом відбило пам’ять і ми поняття зеленого не маємо, що його робити далі.

— У вас є телефон? — раптом питає мала.

— Є, — зітхаю з полегшенням, сподіваючись на те, що вона зараз комусь подзвонить і я, нарешті, її здихаюсь.

— З іграми?

— Угу.

— Дайте пограти, — просить мала.

— Не дам, — обламавшись, кажу я. — Ходім.

— Куди це? — насторожено питає вона.

— До іншої міліції.

— Е, нє-є-є… — навідріз каже вона, — я в міліцію не піду-у-у…

— Чого це? — дивуюсь.

— А ви що, — і собі дивується мала, — не бачили, які вони там? Вони ж кричать!

— Бачив, — киваю.

— Ну коли бачили, чого тоді питаєте? — мала підходить ближче.

— І що мені з тобою робити?

— Не знаю, — знизує плечима вона. — Самі вирішуйте, ви ж у нас дорослі.

— Знач так, — говорю суворо, — я все вирішив. Ходім до міліції, тут недалеко ще одна є.

— Будете тягнути в міліцію, — ультимативно заявляє вона, — я від вас утечу!

— Та тікай, — кажу, — дуже ти мені треба…

І що ж ви думаєте?

Мала вигукує щось на зразок «гад», розвертається й на повних парах мчить від мене алеєю.

«Ну й хрін з тобою, — кажу я сам собі, — поїду додому зализувати рани».

Потому чешу геть, принагідно намагаючись зібрати докупи думки, але тут якраз дзвонить Валентина.

— Ти в курсі, котра година? — питає вона з ходу по-вчительськи суворо й, мабуть, уже мне пальцями червону ручку.

— Нє, — чесно відповідаю я.

— Я так і думала! — сопе вона в слухавку. — Де тебе носить?

— Валь, — кажу, — я приїду й усе поясню. Давай не зараз…

— Ти думаєш тільки про себе… — заводиться вона.

— Не тільки.

— Ну, а про кого ж ти ще думаєш?..

— Зажди секунду, — я озираюсь.