Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Ну, — сказав високий гість, позираючи на професора й завкафа, — ми тут трохи поговоримо. Гаразд?

За кілька секунд преподи покірно вимелись із кабінету, а ми лишилися тет-а-тет.

«Що за хрінь, Стасю?» — думала я, стоячи посеред кабінету. Пузань тим часом опустився в крісло й зацікавлено мене розглядав. «Зараз він скаже, що на землю з шаленою швидкістю херачить метеорит. А сам він із НАСА. Ну, і вони так прикинули, що Стася й тільки Стася зможе врятувати нашу стрьомну планету… То як, Стасю, по руках, готова на подвиг?»

— Стасю, я, з твого дозволу, — почав товстун, — одразу перейду до діла.

Стася кивнула.

— Мене звати Євген Дмитрович. Я представник великої будівельної компанії… Ми тут ознайомилися з твоїм проектом стадіону, і він нас дуже зацікавив…

— Ага, — видихнула Стася, скоса позираючи на портрет президента. — Добре, що ознайомились…

— Так от, — вів далі товстун, — моє начальство прислало мене для того, щоб я спитав у тебе, чи не будеш ти така люб’язна продати нам цей проект. Існує висока ймовірність, що ми реалізуємо його у Львові.

— Ага, добре, що ймовірність висока.

— Отже, Стасю, — витер товстун спітнілу мармизу хусточкою, — я хотів би спитати, за скільки ти готова його продати…

— Проект? — перепитала Стася.

— Авжеж. Проект і право на його реалізацію, — кивнув товстун. — Скажи, будь ласка, бо ми б дуже хотіли владнати цю справу вже зараз.

«Конверси, — подумала Стася, — і джинси нові, а то за літо роз’їлася, ці тиснуть».

— Ну… — сказала я, — давайте за…

— Тс-с-с… — приклав пальця до пухких губ товстун і поманив Стасю рукою до себе, після чого виклав на стіл візитівку й ручку. — Пиши…

«100», — написала Стася.

— Угу, — полегшено зітхнув товстун. — Електронна версія креслень є?

— Є, — відповіла Стася, подумки міряючи нові джинси.

— А банківський рахунок?

— Нє-а, — похитала головою Стася, не розуміючи, на біса воно їй треба.

На початку зими я переїхала до власної однокімнатки недалеко від цирку. Решту грошей віддала сім’ї, бо хезе, що з такою купою бабла робити, коли тобі вісімнадцять… Навчання вирішила не кидати. І все було розмірено-плавно, аж доки в моєму житті не з’явились вони, брати-«есесівці». Ні-ні, вони не нацики. Їхнє прізвисько виникло з іншої причини.

Уявіть собі картину. Років із двадцять тому потріпаний життям боксер місцевого рівня надумав завершити кар’єру й закохався в молоду, проте не дуже перспективну біатлоністку. Саме вона й народила йому двійко пацанів-близнят.

— Тобі яке ім’я нравицця? — спитав у неї боксер, забравши з пологового.

— Ну, мені нравицця «Сірьожа»… — змучено посміхнулась біатлоністка.

— А ще? — спитав боксер.

— Ну, я не знаю, — знизала плечима вона. — «Сірьожа» мені нравицця, а яке ще — не знаю.

— Знач так і буде — Сірьожа.

— А второй? — не зрозуміла біатлоністка.

— Тоже буде Сірьожа, — розвів руками боксер.

— Якось воно цей… страннувато… — спробувала заперечити біатлоністка, але така вже в боксера вдача: або буде так, як сказав він, або… драстуйте, лижі й снайперська берданка.

У палаці реєстрації новонароджених боксерові спробували натякнути, що називати близнят однаковими іменами якось не того, але той пояснив, що вирішувати йому, тим паче що жодних законних підстав заборонити йому бюрократи не мали. «Есесівцями», за першими літерами імен, Сірьожу й Сірьожу прозвали в боксерській секції, коли тим стукнуло одинадцять. Жили вони поверхом нижче за Стасю.

З «есесівцями» я познайомилась у дивний спосіб. Вони мене врятували. Засидівшись у студії, я поверталась додому. Було вже за північ. Прошмигнула до під’їзду, дочекалася ліфта й поїхала на свій сьомий. Та не доїхала. Ліфт раптом спинився й нікуди не хотів рухатись, ні вниз ні вгору. Натисла кнопку диспетчерської.

— Да, — сказали мужики з динаміка, — да, вже їдемо, скоро будем.

І забули вимкнути зв’язок, заповнивши кабіну своїми нічними голосами.

— Слухай, брат, — казав один із них, — я тебе понімаю, але внучка ваша… зачєм она кормушку збила?

— Кормушки…

— Шо кормушки?

— Вона всі кормушки на районі збива.

— А на хрєна? Ви її шо, не воспитуєте?

— Аліксєїч, ти, блін, як моя сваха… інтелєкту, шо в інфузорії…

— Санич, ти мене не оскорбляй… Мала ваша кормушки збива на районі, а я, знач, інфузорія? Думай собі шо хоч, а я щитаю, шо мала ваша неправа.

— Аліксєїч, я з нею на цю тему балакав. І то, шо вона мені сказала, мене полностю удовлєтворя, і я знаю, шо з нею всьо нормально.