Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

На дискотеку того вечора Анна-Марія не прийшла. Певно, не варто казати, як на неї там чекав Дімич…

Члени всіх радикальних партій світу нервово курили б на балконах своїх явочних квартир і добивали б запаси алкоголю, якби їм довелося почути про радикальність шістнадцятирічної дівчини в картатій спідничці із рюкзаком у вигляді засмоктаної вівці. Додому Анні-Марії повертатися аж ніяк не хотілось, тому в одному з прилеглих до школи парків вона розбила об лавочку свою копилку, засипала у вівцю кілька жмень металевих одногривеників і рушила на Південний вокзал. Її вчинок нагадував життєву й професійну філософію одного мого знайомого електрика. Життя, — казав він, — воно не любить невизначеності й двозначних ситуацій, тому з невизначених ситуацій слід завжди робити визначені, а з двозначних — однозначні. Сам він так і робив. Якщо він не міг допетрати, який саме дріт тримає в руках, то перерізав його, а потім діставав сигарету, закурював і чекав, доки йому не починали дзвонити на мобільник, матюкаючись, мовляв, там і там зникло світло. Тоді він задоволено гасив сигарету, скручував дріт назад і робив помітку в своєму блокноті: п’ятий дріт знизу — жіночий клозет на третьому поверсі. Так він робив аж доти, доки фірма не послала його провести профілактичний огляд кіноконцертної зали «Україна». Про те, що нагорі, тобто в самій залі, відбувався з’їзд якоїсь сратої партії, мого друга електрика, ясна річ, ніхто не попередив. І от він порпався у величезному щитку, аж доки не натрапив на дивний вимикач. Що ним вмикається й що вимикається — годі було збагнути, тому він дістав з кишені записника й вимкнув рубильник. За хвилину йому передзвонили — зі слухавки лунали партійні мати й погрози. Зрозумівши претензії, електрик увімкнув рубильник і записав у своєму блокноті: світло в залі. Щоправда, писав він те дарма, бо за кілька годин вилетів з роботи.

Щось подібне утнула й Анна-Марія. «Додому мені не хочеться, — міркувала вона. — А чого ж мені хочеться? Мені хочеться опинитись якомога далі звідси».

— Можна мені квиток? — попрохала вона касирку на вокзалі.

— Куди? — спитала касирка.

— На шістдесят сім гривень, — знизала плечима Анна-Марія, — тільки швидше й кудись подалі.

Так вона й опинилась у роздовбаному плацкарті до Києва, маючи при собі в нутрі засмоктаної овечки «єжові» трусики, мобілу та вісім гривень, що залишились на здачу.

Повертаючись пізно ввечері з дискотеки, Дімич помітив біля свого під’їзду ментівський бобик. З нього саме вилазив дільничний, а довкола машини, накульгуючи, метушилася мама Анни-Марії.

— Гадина така! — лаялась вона. — Сказала, що їде в Київ, їде назавжди й більше ніколи не вернеться! І телефон вимкнула! Чи ж я на таке заслужила, чи ж я їй щось зробила! Я ж її народила, я ж її виховала…

І Дімича на мить клемонуло. «Гадина така», — повільно думав він, — це, мабуть, про Анну-Марію. А про кого ж іще? Не про дядька ж Макса — це точно. Бо він «урод»… Саме так кричала матуся Анни-Марії, коли той вертався додому напідпитку. «Значить, — думав Дімич, — Анна-Марія поїхала в Київ, дуже-дуже далеко поїхала й не хоче повертатись. Це все пояснює… Ну не все… а те, чому її не було на дискотеці». На мить Дімич перестав хвилюватися, радий, що тепер він знає, чому Анни-Марії не було на танцях. Проте вже за кілька хвилин сказав сам собі: «Стоп! А чого це вона поїхала в Київ?» Питання було надскладне, тож Дімич думав про це ледь не до самого ранку. І те, до чого він додумався, — було жахливе.

— В усьому винен я… — прошепотів він, сонно кліпаючи очима. — Це ж очевидно… Вона мене поцілувала… Вона мене поцілувала, і їй стало соромно, що вона поцілувала мене, дурка, і тому вона вирішила втекти до Києва, і я, по ходу, в усьому винен, в усіх цих розкладах винен тільки я… Ну да, а хто ж іще? Голова в Дімича розвалювалась на шматки, бо він не звик так багато думати. Він у всьому винен, отже, він і має все розхльобувати…

Тому він сів на підлогу й знов став думати. Думав логічно, як вчив їх воєнрук, використовуючи весь свій багаж знань.

Зі шкільного курсу фізики він пригадав, що двоє людей на відстані одного метра притягуються одне до одного із силою, яка дорівнює вазі десь так 0,00003 грама. Інформація ця була геть зайва, проте цікава. Саме тому він її й запам’ятав. Що робити далі, Дімич не знав, тому розбудив молодшого брата. Стосунки їхніх батьків з природою були дивні. Природа, напевно, їх не любила. Тому повелась по-жлобськи, внаслідок чого недалекий Дімич мав гарне тіло й десять разів тис 140-кілограмову штангу, а його брат-вундеркінд натомість важив у свої п’ятнадцять десь так 40 кг разом з одягом і рюкзаком.