Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Що ти в хріна робиш? — спитав я Дизеля.

— Граюсь, — пояснив той. — От дивись. Цей папуга птах… Так?..

На мить я перестав ловити хід його думок.

— А цей шнурок, — продовжив Дизель, — цей шнурок… він схожий на довгого черв’яка… А всі птахи, по ходу, мають любити черв’яків, — по цих словах Дизель утретє хвицьнув папугу.

Папуга видав щось на зразок бойового кличу — схоже, у нього впала планка і він знову відчув себе на війні. Бо вже наступної миті видрав шнурок у Дизеля з рук, перелетів на шафу й почав несамовито шарпати його своїм гострим дзьобом.

— Пиздець, — сказав Дизель. — Який він нервовий…

— Або вона…

— Тоді істєрічка…

У ту мить Дизель навіть не підозрював, що завдав птахові реальної психічної травми, бо кілька наступних місяців його хвилястий папужка фігачив на шмаття геть усе, що хоч трохи нагадувало шнурки… Це був терор. Дизель не міг залишати на видному місці кросівки. Його хвилястий терорист повідгризав усі шнурівки від фіранок, попсував усі колекційні вимпели, перегриз усі мотузки, на яких висіли фотки… І врешті-решт… коли нічого схожого на черв’яків не лишилось, хвилястий папужка остаточно загнався… У Дизелевій хаті йшла тоді перебудова… Лампочка в його кухні висіла на тоненькому дроті, і папуга… Він…

«Я почув щось, що нагадувало маленький ядерний вибух, — розповідав Дизель. — І стало темно. Довелось іти в тамбур і заново вкручувати пробки». А коли Дизель зайшов на кухню, присвічуючи ручним ліхтариком, там усе ще літало пір’я. Так, ніби кілька секунд тому в цій кімнаті завершилась битва ангелів. Папуги ніде не було… Аж на другий день він, перебираючи крилами, як тюлень, виповз з-під холодильника. З того самого дня Дизель і почав звати його Монтьором.

Друга катастрофа з Монтьором сталася приблизно через рік. У гості до Дизеля прийшов його друг Філа. Прийшов не сам, а зі своїм худим, наче кістяк з музею природи, собайлом породи колі. Колі звали Коля. Коля перейшов Філі в спадок від батька, а оскільки з роботою у Філи були постійні напряги, то їв Коля не так уже й часто, до того ж не завжди те, що їдять собаки. І от коли Дизель і Філа сиділи в кімнаті перед теликом, сьорбаючи пиво й передивляючись минулорічний фінал NBA, Коля мирно собі дрімав у вітальні. Аж раптом туди на правах господаря залетів Монтьор. Після пригоди з електрикою він літав, ніби лайнер, що потрапив у зону турбулентності. Не вагаючись ані секунди й не чекаючи дозволу на посадку, Монтьор приземлився прямо на довге хавало Колі, мабуть, сприйнявши його за якусь екзотичну рослину або ікебану, такий той був худий. Приземлився й, нічого не підозрюючи, почав чистити своє заскубане пір’я. Коля тим часом розплющив ліве око й здивовано глянув на папугу. Тоді папуга перестав кублитись і собі зацікавлено зиркнув у велике збентежене око Колі. Схоже, у маленькій голові Монтьора ніяк не вкладалося, звідки в ікебани може взятися око, до того ж таке збентежене. Тому його пташиний мозок не вигадав нічого кращого, як дзьобнути… Дзьобнути з усієї сили. Коля заскавчав і з непритаманною для нього швидкістю клацнув зубами. Полетіло пір’я. На кілька секунд запала тиша. Посеред вітальні стояв Коля, незграбно розчепіривши свої худі кістляві лапи. Він кліпав пораненим оком. З одного боку його пащеки стирчав хвіст Монтьора, а з іншого — крутилась його голова. Здається, Коля не знав, що робити далі. Монтьор, мабуть, так само, хоч, зрештою, що такого він міг зробити. Урешті-решт він зібрався на силі й застрекотів, застрекотів так, ніби знайшов нові кросівки Дизеля й порвав їхні шнурки на тисячі найдрібніших шматочків. Дизель, ясна річ, ракетою вилетів у вітальню й спершу охрінів, побачивши такі невтішні розклади, а потім, замахнувшись пивною баклагою, вгатив нею Колю по хребту. Коля, ніби цирковий пес, якого все життя вчили балетних наворотів, високо підстрибнув у повітря, химерно розчепірив лапи, виплюнув Монтьора й завив, як навчальна сирена в день цивільної оборони. На цей позивний до вітальні вилетів Філа.

— Ти чо? — спитав він Дизеля й тицьнув на Колю.

— А він чо? — питанням на питання відповів Дизель і тицьнув на Монтьора, який лежав на спині за метр від Колі й перебирав у повітрі лапками, так, ніби пробував по ньому йти. Невідомо куди, правда. Схоже, Коля таки добряче прикусив йому голову.

— Та не їбе мене твоє оце! Ти на Колю глянь!.. Сраний папуга! — розлючений Філа стрибнув уперед і підняв ногу в дірявій шкарпетці, збираючись розчавити Монтьора.