Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

Тоді ти знаходиш турку, висипаєш у неї рештки кави, заливаєш водою й ставиш на газ. Доки кава вариться, оглядаєш поле бою, щоб зрозуміти, чим усе скінчилось: перемогою чи поразкою? Треба ж щось далі думати, ну там планувати щось… Народні гуляння чи день жалоби — залежно від обставин. І тут твій погляд зупиняється на портреті Сковороди. Тобі його подарувала знайома художниця. Сковорода там із птахами. Вони в нього на плечах, на голові, в руках. Словом, птахи з ним дружать. І він із ними. Нормальні птахи… Але є й нова деталь — через увесь портрет тягнеться напис, зроблений червоною помадою: «Мудак». І три крапки. Ти хочеш почухати макітру, але та віддає різким болем. Тоді ти пробуєш реставрувати хід подій. Кава якраз закипає. Ти переливаєш її в пивний кухоль і починаєш пити великими ковтками. П’єш спрагло, ніби хочеш когось із себе вигнати. Так робила твоя бабуся, коли на городі заливала водою нори набридливих кротів. Зараз ти пробуєш зробити щось схоже, от тільки нори твої, судячи з усього, віднедавна порожні.

Додому я повернувся майже поночі. Злий як пес. Виною тому була пара набридливих і катастрофічно нефартових німців — Мартін і Ульрих. Якщо довіряти схемам Канта чи вже кого там, мовляв, ніщо не береться нізвідки й не зникає безслідно, тобто якщо припустити, ніби фортуна має певний фіксований об’єм, то можна зрозуміти, як народжуються арабськими шейхами. Ними народжуються тому, що у світі існують лузери на зразок Мартіна й Ульриха. Лузери, які поводяться так, ніби фортуна дала клятву Гіппократа й тепер не має вибору, а завжди тебе лікуватиме, щойно ти нахитнешся зі східців цього життя, щось собі покалічивши. Вийшли вони на мене у вкрай дивний спосіб.

Діло було так. Я поліз в «Однокласники», щоб глянути на незворотні процеси старіння — пивні пузела, дітей, «деуланоси», тещ та інші блага, які життя підкидає після двадцяти п’яти порядним і не дуже мужикам, тим, що десять років гризли разом з тобою граніт науки. Аж раптом до мене в приваті відписався один із них. Виявилось, що він уже кілька років отирається в Гамбурзі, де невдовзі має одружитися з німкенею, вдвічі старшою за нього.

— Я чув, у тебе турбізнес, — написав він у чаті.

— Типу того, — мляво відповів я, вже жалкуючи, що виліз сюди.

— Слухай, я до тебе направлю двох фріців. Можна? Один — брат моєї дружини, а другий його кент.

— Та нє, — став відмазуватись я, — ми працюємо з групами, опт, так би мовити, два німці не катить. Давай більше, хоч би десяток.

— Ну де я тобі візьму десяток? Бери для початку пару, — торгувався той. — Вважай, що це дрібний опт. Нормальні фріци, непроблемні, при баблі.

— Ладно, — згодився я, — хай зв’яжуться, щось придумаю.

— Данке, чувак, — зрадів той. — Але пам’ятай: що нашим нормаль, то фріцу капут…

І, блін, як у воду дививсь.

Попри обіцяну нормальність, німці виявились натурально схиблені.

— Ти, головне, нічого не подумай, — пояснювали вони в переписці, — ми письменники. Нам потрібні пригоди, якісь цікаві пригоди в Україні.

— Що за пригоди? — не вдуплив я.

— Ну, щоб із нами в Україні сталося щось цікаве. Придумай щось. Головне, щоб нам нудно не було.

«Казяться з жиру», — подумав я й сказав, щоб приїздили.

— Яка така довідка? — питали німці в Борисполі під обмінником.

— Про походження ваших євро, — казала касирка.

— Що це значить? — зривався на фальцет Ульрих.

— Ну, де ви їх узяли, ці ваші євро? — касирка дивилась на них, мов на недоумків.

— Ми громадяни Євросоюзу! — казав Ульрих. — Невже ви думаєте, що в нас і досі марки?

— Я нічого не думаю, — відповідала касирка, — мені потрібна довідка.

— Ладно-ладно, — відтягував від віконця Ульриха Мартін, — охолонь, брат. Я, здається, розумію, в чому річ.

— І в чому ж? — кліпав очима Ульрих.

— Це все Гриша, це, мабуть, частина його плану, тобто наші пригоди…

— Ти гадаєш, Гриша спеціально підлаштував, щоб ми вже в аеропорту лишились без бабок?

— А чого б і ні? Нам же казали, він — профі.

— Ладно, — не йняв віри Ульрих, — зараз я, — і знову пішов до віконечка.

— Ви знаєте Гришу, так? Ви від Гриші? — з надією зиркав він на касирку.

З Борисполя до Києва таксюки довезли Мартіна й Ульриха за 50 євро. А на Харків, за моєю ж таки порадою, німці добирались плацкартом житомирського потяга, де під ранок програли провідникам у карти всю налічку, яка в них була. Мартін радив Ульриху попуститися й піти хоча б годинку поспати. Ульрих натомість, здійнявши кіпіш, розбудив піввагона, але все ж таки здобув право на реванш. Здобув і поставив новенький «Нікон». Карти випали хороші, та гра все одно не клеїлась. І тут німці зрозуміли, що наші махлюють, про що відразу ж і повідомили їм в ультимативній формі, тобто відмовились грати далі й зажадали своє бабло назад. Провідники виявили справжню українську гостинність, тобто не били, а висадили гостей під Харковом.