Александр Ушкалов - Жесть (sho(r)t stories)

— Казав, — похмуро киваю я. — Вєня, але чому в «Караван»?

— Ну як! — обурюється Вєня. — Там же ж тепер знижки!..

— Ага, — зітхаю я. — Значить, спочатку ми зі своїх башляємо за готель, потім ти за наші ж бабки вдягаєш їх у бутіках.

— Гре, — сопе Вєня, — але ж зі знижками…

— Ага, — ще раз зітхаю я, — і жодного секонда в цьому місті нема…

Вєня винувато дивиться на мене.

— А далі що?

— Далі, — каже Вєня, — я мав мотнути в центр, дещо залагодити. Ну і взяв їх із собою, бо реально, що з ними робити… Спинився он там. Кажу, посидьте, уроди, я зараз ріжок куплю, і поїдемо далі. Пішов по ріжок… Виходжу — ні фріців, ні копійки…

— Ріжок уже годину їси чи що?

— Нє, — знизує плечима він. — Це вже четвертий…

Вигляд у нього, як у пуделя, такого сумного й приреченого, аж здається, що він зібрався вмерти, прямо тут, у декоративних квітах, посеред клумби.

Кинувши Вєню напризволяще, я долажу до найближчого великого маркету, беру візок і першим ділом рулю до стелажів з алкоголем. Алкоголю беру багато й різного, аж мені на хвіст сідає охоронець. Ходить за мною назирці, ніби боїться, що я все це почну пити прямо зараз, а грошей розплатитись у мене не буде. До алкоголю добираю різної фігні, а охоронець і далі продовжує висіти в мене на хвості, передаючи щось комусь по рації. Тому я починаю їздити колами, більше нічого не вибираючи.

— Він на овощах, — передає охоронець по рації, — а тепер на сладощах. А тепер знов на овощах, а тепер на сладощах, а тепер на овощах…

— Да, — каже йому рація, — а потом знов буде на сладощах. Валєра, ти там вгашений, чи шо?

— А тепер на сладощах, — продовжує той, — нє, не вгашений, на овощі їде.

Зупиняюсь біля металевого бокса з капустою, закладаю крутий віраж, уважно оглядаю городину й вирішую діяти. Беру капустину з бокса й кладу її на підлогу, потім другу, третю, четверту, п’яту…

— Прийом, — шепоче в рацію охоронець, — він виклада капусту на пол…

— Прийом, — хрипить рація. — Валєра, від’їбись! Як чути?..

Валєра розуміє, що підкріплення не буде, тому вступає зі мною в переговори.

— Ти чо? — починає він.

— В смислі? — відповідаю я й дістаю з бокса наступну капустину.

— Ей, — кричить у паніці Валєра, — так ніззя, поклади капусту назад.

— Угу, — кажу я, — може, ще лягти на підлогу й руки за голову?

— Зачєм ти це робиш? — не вгаває Валєра.

— Щоб дістати капусту… — пояснюю я.

— Яку? — панікує Валєра.

— Он ту, — показую я на дно бокса.

— А з цими шо не так?

— Не знаю, — кажу, — мені та сподобалась… — і, нарешті, дістаюсь до потрібної капустини.

Валєра ошелешено кліпає. Я уважно розглядаю капустину…

— Блін… — зітхаю.

— Шо? — роздупляється Валєра.

— І ця хрінова, — кладу капустину в бокс.

— Прийом, прийом, — шепоче Валєра, вчепившись за рятівну рацію, — ви в курсі, шо в нас хрінова капуста?.. Як чути?..

Попри солідні запаси бухла, вдома порожньо і якось апокаліптично. Вона прямо отак от пішла від мене вперше за два роки. Грюкнула сковорідкою, а потім, мабуть, дверима, хоч цього я вже не міг почути. Хочеться їй подзвонити, та не можна. Я подзвоню, вона повернеться, поцілує мене й скаже: дякую, що зробив перший крок, це дуже по-чоловічому, а при тому подумає — зламався, засранцю, не можеш без мене, ставай на коліна, сяду тобі на шию… Зараз я ладен думати все що завгодно, тільки б її ненавидіти. Словом, я вирішую прискорити апокаліпсис, відшукати його педалі й педалювати. Це моя мета на найближчі три-чотири дні, принаймні на скільки в мене вистачить алкоголю. Потім або настане апокаліпсис, або я вийду на балкон, вдихну терпке міське повітря на повні груди й почну все наново, якщо, звісно, не обламаюсь.

— Ось слухай, що пишуть, — читає Вєня пожмакану газету, підставляючи аркуш під бліде світло, яке лине з-під стелі. — Пєрвий прєзєрватів бил ізготовлєн дрєвнімі ацтекамі єщьо в чєтирнадцатом вєкє до нашей ери із риб’єго пузиря…

Ми щойно вирулили бусом із Харкова й на крейсерській швидкості пердолимо повз темний Люботин нічною київською трасою. Кілька годин тому Вєні подзвонили якісь його дружбани й спитали, що той у біса робить в Борисполі. «Скуповуюсь у дьюті-фрі, — відповів роздратовано Вєня, — це вигідніше, ніж у Харкові». Словом, випадково з’ясувалося, що Вєніна копійка припаркована на стоянці під терміналом А… Ну й ми оце по неї їдемо. Вєня тверезий і поглинутий читанням галімої газети, я не дуже тверезий і поглинутий спробою уявити, як міг виглядати перший у світі презерватив.