Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

– Ось це місце, де загинула ця героїчна жінка! Цілий день її односельці приносять сюди квіти! – удавано співчутливо теревенила журналістка.

Несподівано в кадр улізло лице тьоті Валі, яка, мабуть, дуже хотіла, щоб усі почули її заклик.

– Хочемо сказати спасибі російському уряду та особисто Володимиру Володимировичу Путіну за те, що не полишають нас! – шморгаючи носом і витираючи сльози хусткою проказала тьотя Валя.

– Так! Низький уклін нашим визволителям! Вони захищають нас від фашистів, як наші діди 70 років тому,– додала тьотя Люба, яка теж улізла в кадр.

Дільничний Борис сидів у своїй чорній «Волзі» та смакував гуманітарну допомогу – чіпси з беконом. Борис, як і більшість мешканців Веселого, ніколи не вважав себе громадянином України. Він завжди був радянським громадянином, адже народився у СРСР. При Союзі горілка коштувала чотири карбованці за пляшку, ковбаса була по два двадцять, хліб чорний – шістнадцять копійок, батон – двадцять дві, кіло м’яса три карбованці, при зарплаті шахтаря в триста п’ятдесят. А ще безкоштовна медицина, навчання і профспілкові путівки до санаторію на Азовське море. А зараз що? Пенсія в півтори тисячі гривень. З якої половина піде на комуналку, а половина на ліки. Вони хочуть жити нормально, хоча б як у Росії, де зарплати й пенсії вдвічі вищі за українські.

Поруч із Борисом сидів російський бойовик із позивним «Кирпич». Балаклава найманця була напівпіднятою, аби зручніше було їсти, на колінах лежав автомат.

– Зніми балаклаву? Їсти ж незручно,– порадив Борис.

– Не можу,– із жалем відповів Кирпич.– Журналюг багато. Наказ – балаклави не знімати!

– Наказ є наказ,– погодився колишній дільничний.– За роботою не скучив?

– За якою роботою?

– Ти ж казав, що комбайнер? Зараз у вас на полях, мабуть, спекотно.

– А, звісно, скучив,– обтерши губи, відповів найманець.– Слухай, а шльондри в селі є?

Борис обвів оком майдан.

– Як без них? Онде йде одна! – вказав Борис на Яну, яка вже отримала пайок і поспішала додому.

Кирпич хтивим поглядом оцінив молодицю.

– А проблем не буде? – в очах найманця з’явився хтивий блиск.

– Які проблеми? Її все село ненавидить, бо з укропом кохалася! – запевнив Борис.– Ще й пайок узяла, паскуда.

– Давай провідаємо її,– проказав Кирпич.

Борис завів двигуна «Волги» й поволі поїхав за Яною.

– Тут вона живе,– показав Борис на Янину хату і загальмував.

Чекати довелося недовго. За кілька хвилин Яна вже зайшла на своє подвір’я. Кирпич, запустивши руку в кишеню, дістав пом’яті двадцять доларів.

– Молодець. Вільний!

Кирпич вийшов із машини, поправив автомат і рішуче попрямував до хвіртки.

Щойно Яна зайшла до хати, назустріч їй вибігла Тоня.

– Мамо! Що принесла? – з цікавістю запитала дівчинка.

– Багато чого смачного! – Яна поцілувала доньку в маківку й поставила пакет.– Тримай. Неси на кухню.

Тоня понесла харчі. Яна присіла на лаву, щоб перевзутися в капці. У двері постукали.

– Хто там? – стривожено запитала Яна.

– Паспортний контроль. Відчиняй! – почувся з-за дверей голос Кирпича.

Трохи повагавшись, Яна відчинила. Кирпич, нахабно відсунувши Яну, ввалився до хати.

– Що вам треба? У мене документи в порядку! – заметушилась Яна, дістаючи паспорт.

Кирпич причинив двері на клямку і наблизився до Яни.

– Цить, суко бандерівська!

– Рятуйте! – зойкнула Яна.

На галас із кухні визирнула Тоня.

– Мамо! – закричала дівчинка, побачивши страшного незнайомця в балаклаві.

– Тоню, біжи!

Дівчинка зрозуміла материн наказ, вибігла до кімнати і звідти через вікно вистрибнула на вулицю.

Кирпич продовжив насуватися на Яну, яка, відступаючи, жбурляла в бойовика все, що потрапляло до рук. Але це тільки підохочувало Кирпича.

– Гаряча баба, люблю таких! – посміхнувся він, передчуваючи втіху.

Льохі важко було дістатися городами до власної хати. Він ще не оклигав після поранення, тому з величезними труднощами долав кожен паркан. Іти дорогою Льоха не наважувався, бо знайомих «своїх» ополченців міг не впізнати через балаклави. А от вони якщо його впізнають, точно вже не відпустять.

Нарешті Льоха дістався хати сусідки – Яни. Скільки разів, пробравшись у її сад, він мріяв щоб вона його помітила. Аби відповіла взаємністю на його любов. Але Яна кохала Антона, поки той її не кинув. Потім вона була вже більш люб’язною з чоловіками, але все одно не з Льохою. Така от несправедливість.