Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

– Я хочу, щоб Ходок за маршрутку розплатився,– відповів на німе батькове запитання Льоха.

За п’ять хвилин я вже вбрався в новеньку російську форму з шевронами «Новороссия».

– У них пароль – Манекен! – додав Льоха дуже важливу для мене інформацію.

– Я відвезу тебе машиною, Антоне! – запропонував дядько Степан, якому, мабуть не терпілося щоб я залишив його дім.

Я натягнув на обличчя балаклаву й кинув останній погляд на Яну з Льохою. «Не треба було двадцять років тому ставати між ними,– подумав.– Може тепер вони стануть парою».

– Прощавайте! Дякую, Льохо! – я вийшов слідом за Кравцовим.

Кравцов довіз мене майже до майдану. Зі зрозумілих причин він не хотів, щоб хтось бачив, як я виходжу з його машини.

– Дякую, дядьку Степане! Пробач, раптом що, і не тримай зла на мене.

– Стривай. Присягнися, що якщо попадешся – не викажеш нас із Льохою!

– Клянусь! – запевнив я старого і, вийшовши з машини, рушив до майдану. Я благав Бога лише про одне – щоб Ходок був іще тут.

– Манекен! – упевнено сказав я пароль бойовикам, які стояли на вході до сільради. Вони недовірливо глянули на мене, але пропустили. «Тепер назад дороги немає. Головне – не зупинятися!». Всюди панував безлад: по підлозі валялися розкидані папери, бляшанки з-під консервів, мішки з піском, якісь нашвидкуруч намальовані гасла, зламані стільці та столи, під ногами хрускотіло бите скло. Бойовики снували весь час туди-сюди, але Ходока у вестибюлі не було. Я піднявся на горішній поверх. Тут бойовиків майже не було. Просуваючись коридором, побачив, як за чотири метри від мене прочинилися двері. З кабінету вийшли двоє – сивий у цивільному та дебелий бойовик у балаклаві. Я присів біля ящиків із боєприпасами, ніби зав’язував шнурки і прислухався до розмови.

– Висуваємося через п’ятнадцять хвилин. Я з Асланом поїду окремо! Виводь людей,– наказав сивий. Сивий вочевидь ватажок. У СБУ мені показували фотографії найнебезпечніших агентів. Згадуй! – наказав я собі.

– Єсть! – відповів дебелий, і пішов коридором геть.

Сивий повернувся до мене лицем. Сині очі… Шрам під правим оком… Невже Манекен? Полковник ГРУ? Усний портрет, ніби збігається. Швидше! Манекен сімдесятого року народження… Йому сорок чотири… А цьому?.. Сорок… Манекен! Відомий диверсант – полковник російського ГРУ.

Сивий повернувся до кабінету, а дебелий зник за рогом коридора. Я озирнувся, нікого не було. Давай! Манекен це фігура! Це шанс! Тепер або ніколи! За мить я вже був біля дверей і зняв пістолет із запобіжника. Раптом двері прочинилися і з них вийшов кадировець без балаклави. Той самий, що приїздив на блокпост ставити ультиматум. Ховатися було пізно.

– Ти що тут робиш? Я тебе щось не впізнаю! – такими були останні слова кадировця, перед тим як я встромив йому в горлянку ножа і заштовхнув назад до кабінету. Я миттєво причинив двері й наставив дуло пістолета на Манекена.

– Аслане, якого дідька! Я ж сказав не турбувати! – не озираючись на мене проказав сивий, налив чарку, осушив її одним духом і закусив бутербродом із чорною ікрою.

– Руки на стіл! Не рухатися! – наказав я. Манекен навіть не здригнувся, спокійно обернувся й утупив у мене холодний, мов крига, погляд. Він був схожий на рептилію, що завмерла в момент небезпеки. Манекен, певно, зрозумів, що я не жартую, коли побачив Аслана у калюжі власної крові з ножем у горлі.

– Гаразд-гаразд…– заспокійливо мовив терорист, поволі поклавши обидві руки на стіл.– Ви хто?! Що вам треба?!

Я підійшов ближче до столу.

– Де Ходок?!

– Ви мене з кимось переплутали. Я – телевізійний журналіст! – брехав Манекен.

Нерви у Манекена були залізні. За своє чорне життя він виплутувавсь і не з таких ситуацій.

– Не ламай комедію, Манекене! Я знаю, хто ти!

Манекен завмер і знову обвів мене холодним некліпаючим поглядом.

– Справді? А ти хто? Ні… Дай сам відгадаю! Невже той самий Бандерас? – на незворушному обличчі полковника ГРУ з’явилося щось на зразок посмішки.

«Звідки він знає про мене? – розмірковував я.– Мабуть, Ходок устиг злити інфу про нашу групу. А може, ще раніше хтось злив? Тоді зрозуміло, чому Ходок у перший же день установив жучка в нашому наметі».

– Відгадав? – знову посміхнувся Манекен.– Не нервуй Бандерасе, якщо вистрілиш, прибіжить охорона і тобі каюк. Отже нічого я тобі не скажу!

– Скажеш. Мені нема чого втрачати! – я дістав із кишені гранату й сунув Манекенові під ніс.– А тобі?

Манекен зморгнув. «Злякався»,– переконавсь я.