Леонід Перов - Позивні Альфи Лебедя

Малюнки ВІКТОРА КАВУНА

аходило сонце. Яскраво-жовті промені осявали засніжені верхів’я скель, чітко окреслювали урвища й розколини, тугими струнами пронизували хмарки в долині. В отакі надвечірні години суворий гірський край дивно змінювався. Він не ставав ласкавішим або теплішим, але в ньому з’являлося щось таке величне, таке неповторне, чого не забудеш ніколи, якщо побачиш хоч раз.

Над закутим у сніг та кригу бескиддям, на вершині гострого Космічного піка, проти багряного неба чітким ажурним силуетом вирізнявся новий радіотелескоп. Звідти він здавався іграшковою спорудою, нікому не потрібною і не. вартою уваги. Важко було навіть повірити, що його стальні опори підносяться більш як на двісті метрів, а мереживна металічна чаша — параболічна антена телескопа — може вільно накрити найбільший океанський пароплав.

Скільки було хвилювань і тривог, доки змонтували цю велетенську споруду! І тепер велика гордість обіймає професора Чухрая: надходить час, коли буде вперше випробувано найпотужніший у світі прилад для вивчення зоряного Всесвіту.

Сонце вже сховалося за радіотелескоп. Воно дотлівало під ажурною чашею, мерехтіло, щораз втрачаючи на силі. А високо над ним в усе ще рожевому небі розгорялася, яснішала вечірня зірка — красуня Венера. Ще дві години — і настане урочиста мить. Пролунає команда, заклацають перемикачі, завирують у циклофорах електронні вихори, і з антен радіотелескопа в безмежжя Космосу помчать потужні “пакети” радіохвиль. Для них не існує перепон; вони подолають які завгодно простори, пронижуть і міжзоряний газ, і розріджені туманності, дадуть можливість проникнути в найдальші закутки Галактики. Варто було жити й боротися, щоб діждатися цієї миті!

І згадалася професорові та ніч, яка багато в чому визначила зміст його подальшого життя.

То було суворого й величного дев’ятсот дев’ятнадцятого року на одній з маленьких залізничних станцій біля Курська.

Телеграфіст Микита Чухрай задрімав біля апарата. Власне, він міг би спокійнісінько вмоститися на лаві, але не хотів цього робити, сподіваючись, що сапери ось-ось полагодять пошкоджену лінію і можна буде зв’язатися з Курськом.

Чухрая збудило виразне татакання телеграфного апарата.

Ще напівсонний, нездатний проаналізувати що до чого, телеграфіст звично прошепотів:

— С… т… о… с… — і раптом схопився. — “Стос”?.. А може — “SOS” — сигнал лиха?

Він кліпав очима, не розуміючи, в чому справа, потім кинувся до приладів.

Ні, зв’язок не відновлено. Як і раніше, до апарата приєднано лише кілька кілометрів телеграфного дроту, який нікуди не веде. То хто ж може телеграфувати?

А сигнали все одно не припинялись. Вони звучали то голосніше, то тихіше, але тепер в них не можна було добрати жодного смислу, — так, ніби якийсь хлопчак заволодів телеграфним ключем та й бавиться собі, вистукуючи казна-що.

Ось пролунали окремі уривчасті сигнали… А потім, після тривалої паузи, апарат випустив довжелезну чергу крапок.

Це було нез’ясовне, дивне явище, і Чухраєві навіть моторошно стало. Він підійшов до канапи, неголосно покликав:

— Товаришу командир! Той одразу ж схопився:

— Що-лінію полагодили?.. То передайте в Курськ, нехай…

— Ні, товаришу командир… Діється щось чудне: зв’язку немає, а апарат працює сам… От послухайте.

— Та-ак… — зосереджено насупивши брови, командир прислухався до сигналів. — Дивно… А втім, стривай!

Він витяг з планшета компас, поклав його на стіл. Стрілка, що має неодмінно вказувати на північ, наче сказилась: вона хиталась на всі боки, поверталась своїм синім кінцем то на захід, то на схід, а то й на південь.

— Розумієш? — запитав командир з усмішкою.

— Ні, - щиро признався Чухрай.

— Магнітна буря!

Це знову ж таки нічого не пояснило Чух-раєві. Він знав звичайну бурю, шторм, бо лише півроку тому його списали з флоту на берег через тяжке поранення; ще на кораблі він вивчив азбуку Морзе, а за апарат взявся тільки три місяці тому. Телеграфіст з нього був поганенький.