Леонід Перов - Позивні Альфи Лебедя

Минали роки, десятиліття — і хоча б один космічний політ завершився успіхом! Катастрофи переслідували космонавтів, як прокляття. Космос ніби сміявся з марних потуг мислячих істот вирватись за межі своєї сфери.

І коли трагічна доля спіткала чергову експедицію — ракета вибухнула над пустелею у верхніх широтах Третьої, - мати одного із загиблих космонавтів здійняла руки до неба і, ридаючи, просила бога простити гріхи, змилуватись. І вона почула голос: “Не прокладайте шлях у Всесвіт, бо холод заб’є вам подих і гординя ваша заніміє”.

З того й почалося. Темні сили заворушилися, підвели голову. Проповідники понесли по всій планеті звістку про божий гнів, усе завирувало, плани ентузіастів полетіли шкереберть. Верховну владу одержав тупий фанатик, якого було проголошено Вершиною Мудрості. Найперше, що він зробив, — виголосив прокляття космічним дослідженням і під страхом смерті заборонив не тільки вивчати цю справу, а навіть згадувати про неї.

О, Ру пам’ятає дикий наскок натовпу на космодром, добре пам’ятає… Його тоді мало не роздерли на шматки. Побитих, скалічених, їх усіх, за милостивим наказом Вершини Мудрості, вкинули у катакомби, що з давніх часів правили за в’язницю. Відтоді в небі не шугали ракети… Всі інженери, техніки, конструктори перемерли під кам’яним склепінням, лишився один Ру… Здавалося, й галузка космічного знання засохла, вмерла. А от бач…

Про політ ракети старий Ру вже й не мріяв, а побачити небо хотів, ой, як хотів!

Юнаки обступили його:

— Ну, то з чого будемо починати? Старий Конструктор, здавалося, наче прокинувся від сну.

— Починати?

— Нам не можна гаяти жодної хвилини.

— Ага. Так, так, гаятись ніколи… — шепотів старий наче сам до себе. А в думці подив: “І як вони перейняли естафету? Хто напоумив їх?” — Починати… Отак воно й іде: кінчається, а потім починається.

— Я вважаю — треба одразу перевірити, чи вціліли елементи агрегату, — запропонував тоненький, як стеблина, юнак, дивлячись Конструкторові в очі.

Другий, менший від нього на голову, сказав:

— А може, спочатку стартову систему?

— Починайте з чого хочете, — вставив третій, довгошиїй, — а я організую оборону. — І поклав свою широку долоню на сірий циліндрик, що висів у нього на боці.

Старий Ру відчув приплив сили. Випростав своє змучене старече тіло, хазяйновито поглянув навколо.

— Найперше — ракета.

І рушив, грузнучи в піску, у напрямку стартової естакади.

Тоненький юнак торкнув його за лікоть.

— Пішки довго. Прошу до кабіни.

“Павук” на трьох лапах кинувся бігти, розкидаючи пісок. Довгошиїй радісно подивився йому услід, постояв трохи в задумі і, підійшовши до високої освітлювальної мачти, подерся по ній угору.

Головний наглядач підземних темниць — його добрість Оам — саме споживав харч із рук сизої красуні Онол (годувати його — в цьому, власне, й полягають її обов’язки), коли його потурбував сигнал із другого ярусу. Кришталева пірамідка на великій панелі раптом потемніла, і низьке, але досить просторе приміщення наповнилося надокучливим поцокуванням. Оам скривився — це означало велике невдоволення, бо скривити заплиле жиром лице було не так легко. Яке зухвальство — турбувати його в такий час! Хоча він майже завжди їсть, але ж бувають і паузи! Оам невдоволено взяв таку саму пірамідку, як і на панелі, очиці затяглися чорними перетинками.

— Я на посту, — засопів він, і цокання стихло.

— Ваша добрість! — пролунав з піраміди зляканий голосок. — Наважуюсь доповісти вам: нова зміна Пильних не долічується Конструктора Ру.

— Припинив існування?

— Тіла не знайдено, ваша добрість.

— Де ж він?

— Старший попередньої зміни запевняє: його взяв персонал Контролю, слава Вершині Мудрості. Чи не могла б ваша добрість…

— Шукайте по всіх закамарках, — владно наказав Оам. — Нікого з персоналу за останні п’ять років, хай сяє Вершина Мудрості, не було.

Оам відставив пірамідку, і вона олпазу посвітліла. Розкрив круглий отвір на обличчі, і ніжні пальці Онол вклали туди теплий соковитий кусень. Харчуючись, його добрість потроху й думав. Де ж міг подітися отой нікчемний кріт? Може, заповз у якусь щілину, куди просочується повітря, та й застряв? Адже у нього зовсім немає живота, хіба що голова… Голова в нього велика…

Нагодувавши його добрість, красуня Онол почала своїми маленькими кулачками злегка масувати йому величезного живота. Кулачки так і поринають, так і поринають у податливе тіло. Його добрість аж умліває від задоволення: масаж допомагає травленню. Крім того, сама Онол надзвичайно гарна, дивитись на неї — велика втіха. Сизість її тіла якась особливо ніжна — як небо вночі. Оам поглядає на юну красуню і потроху забуває про все.