Леонід Перов - Позивні Альфи Лебедя

— Ці геометричні фігури — не що інше, як таблиця настройки, яку передає міжзоряний телецентр. Електронно-обчислювальні машини, аналізуючи закономірності розташування та швидкості зміни фігур, досить швидко зібрали всю зашифровану в них інформацію, яку потрібно мати для побудови відповідного телепередавача. Такий передавач збудовано. І от через кілька хвилин наша перша програма помчить через Космос аж до зорі Альтаїр… Шістнадцять років мчатимуть туди радіохвилі з швидкістю світла; тільки одна квадрильйонна частка випроміиеної енергії досягне тієї далекої зорі. Але я переконаний: її буде сприйнято, і через тридцять два роки ми одержимо відповідь…

Чухрай помовчав кілька секунд, а потім сумно повторив:

— Тридцять два роки!.. Не всі з присутніх г отут доживуть до того знаменного дня. Але що ж — ми ще неспроможні повністю підкорити час і простір… І оця наша спроба — перший крок у невідоме.

Професор занепокоєно глянув на годинник.

— Наша сьогоднішня передача триватиме сто секунд. Тільки сто секунд!.. Ми довго сперечалися: що показати нашим незнаним друзям? Портрет людини?.. Фотокартки земних краєвидів?.. Креслення, машин?.. Але для передачі складних зображень потрібний надто великий обсяг інформації. Отож ми вирішили передати лише зображення елементарних геометричних фігур: квадрата, кола, трикутника, ромба. На перший. раз цього вистачить.

Запала пауза. Ніхто не порушив мертвої тиші, бо над екраном враз спалахнуло табло з написом: “Увага!”

— Увага! — неголосно промовив у мікрофон професор Чухрай. — Всім станціям, всім резервам!.. Увімкніть автомати!

Він натиснув на кнопку, що вмикала найскладнішу електронно-обчислювальну апаратуру радіотелескопа. Усі вчені світу за все своє життя не встигли б виконати й мільйонної частки тих обчислень, які мала зробити ця машина протягом кількох секунд, аби скерувати радіотелескоп у потрібну точку небесної сфери. Відтепер у дію вступила автоматика; людині з її недосконалими органами чуття тут уже не було чого робити.

Потьмянів і згас екран. Згасла лампочка над пультом. Безшумно розсунулись завіси на величезному вікні в апаратній. І прямо перед очима присутніх вималювався залитий зеленкуватим місячним сяйвом гірський хребет, а на ньому — вся в мереживі червоних сигнальних ліхтарів ажурна чаша радіотелескопа.

Різкий дзвінок, що пролунав у апаратній примусив здригнутись найвразливіших, сипонув морозом по спинах. Отже, зараз, зараз…

Увімкнувся метроном. Зазвучав сухий, байдужий голос автомата:

— Десять… дев’ять… вісім…

А коли пролунало — “нуль!” — з чаші радіотелескопа навскоси до обрію вирвався сніп полум’я. І чийсь тривожний голос: “Що це?” — завис у темряві апаратної, розсипався на безліч повторень у мозкові кожного з присутніх. Що?.. Але хіба зараз можна відповісти на це питання? Радіохвиль, звичайно, не видно. Та цього разу потік енергії такий могутній, що, мабуть, в атомах повітря відбуваються якісь невідомі досі процеси: воно сяє, вилискує, як пружний напівпрозорий стовп.

Сто секунд… Та й швидко ж збігли вони!.. Ось уже й вдруге автомат вимовив: “Нуль!”; ось уже рука професора Чухрая намацала вимикач, щоб засвітити світло в апаратній… Але він затримався, занепокоєний: чому не гасне світний стовп над радіотелескопом? Післясвітіння йонізованих газів?.. Ні, тут щось не те… Не те…

Чухрай відчув легке запаморочення голови. З ним робилося щось дивне: він усвідомлював, хто він і де він, а водночас усе розпливалось довкола; розпливалось і зникало, поступаючись безмежній порожнечі… Ось здалеку лине чийсь голос; він бринить невідомо де, невідомо як, але його чути дедалі дужче: “Вітаємо вас, брати по Розуму! Вітаємо з виходом у Великий Космос!”

Чухрай схаменувся, оволодів собою. Обвів очима апаратну.

Галюцинація? Масовий психоз?.. Кілька де-сяткіз чоловік закам’яніли, прислухаючись до чогось нечутного! А по їхніх обличчях стрибають примхливі бліки од яскраво-блакитного стовпа, що заливає чашу радіотелескопа… в якому вже давним-давно немає ні ерга енергії!

Професор похопився, перемкнув радіотелескоп на приймання. Може, зараз на екрані вималюється обличчя мешканця далекого зоряного світу?

Але ні, не те, не те!.. Тьмяно вилискує екран, перебігають по ньому блискітки випадкових радіоперешкод… Отже, отой пружний блакитний стовп, що уп’явся в чашу телескопа, — зовсім не радіохвилі… Але що, в такому разі?