Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

Але Говерлу вже було не врятувати. Ще одна помилка і ще одна розплата. Надто багато їх було. Противник такого рівня необачності ніколи не пробачає. А Борода, судячи з усього – досвідчений диверсант. Мені ще не доводилося полювати на такого нахабного і самовпевненого ворога, не кажучи вже про хлопців із моєї групи.

– Що ж ти накоїв, братику? Навіщо взяв цю тварюку із собою? – не вгавав Мореман.

Тепер у руках у Ходока не тільки важливий свідок, але й Женя, і Льоха, і волонтер Валік. Я відчував, що не зможу спокійно жити, доки не придушу цього гада. Я намагався передбачити наступні дії Ходока. Напевно він поїде до вже захопленого сепарами села, а потім утече до Росії щоб отримати нове завдання. Перемир’я не дасть нам можливості його дістати. До того ж не можна кидати напризволяще Женю та інших заручників. Отже треба діяти без наказу. Самостійно дістати диверсанта в рідному селі. Так, це схоже на самогубство, але для Ходока моя поява теж буде несподіванкою, вирішив я.

– Нема часу на сльози,– прокричав я Мореману, і струсонув його.– Забираємо Говерлу, швидко!

Разом ми підняли важке двометрове тіло Говерли. Я сів за кермо та з’їхав із дороги на знайому з дитинства стежку, що вела до лісу. За десять хвилин ми зупинилися на темній лісовій дорозі. Далі ходу не було – поперек дороги впало товсте дерево. Я заглушив двигун і подивився на Моремана. Той сидів, мов на голках.

– Далі я піду сам! – твердо сказав я.– Якщо Ходок у селі, я його знайду,– пояснив я.– Давай сюди свій ПМ, він мені знадобиться.

Боєць мовчки передав мені пістолета.

– Командире, візьміть мене із собою,– Мореман стиснув зуби.

– Не ображайся, розвіднику. Це моє село. І Ходок мій. На твій вік диверсантів ще вистачить.

Я торкнувся кулаком плеча Моремана. Він насуплено про щось думав.

– Тільки без дурниць,– попередив я.– Якщо ми обидва загинемо, то Говерли не дочекаються вдома.

– Плюс,– нарешті озвався Мореман.

– Якщо я не повернуся через дві години, поїдеш до наших і доповіси все Яременку. І не втрачай пильності.

Я простягнув Мореманові руку. Він міцно потиснув її. Більше не говорили. Я вийшов із машини й заглибився у знайомий ліс.

Валік гнав мікроавтобус ґрунтовою дорогою. Ходок погрожував водію пістолетом, вимагаючи не зменшувати швидкості. Ніхто вже не зважав на зойки пораненого. Лише Женя, яка сиділа поруч із десантником, тримала хлопця за руку і плакала. Льоха взагалі не розумів, що діється. Йому здавалося, що бородатий з’їхав із глузду і, мабуть, хоче перейти на інший бік.

– Гальмуй! – наказав Ходок водієві.

Волонтерові нічого не залишалося, як ударити по гальмах. «Шапіто» зупинився перед блокпостом. На укріпленнях майорів російський прапор. Військові в однотипній військовій формі російського зразка з шевронами «Новороссия» та георгіївськими стрічками ошелешено дивилися на український мікроавтобус. Ходок упевнено вийшов із машини.

– Кидай зброю, укроп! – прокричав йому з блокпоста кадировець.

– Спокійно, я свій! – піднявши руки вгору, відповів Борода.– Манекен!

Почувши пароль, деенерівці перезирнулися.

– Опустити зброю! Він наш! – наказав бойовикам кадировець.

Ті опустили зброю. Їхній командир наблизився до Бороди.

– Із поверненням, Ходок! – привітав диверсанта кадировець і потиснув йому руку.

Льоха пережив хвилинне замішання. Ходок! Ця падлюка навела його на маршрутку! Льохі захотілося накинутися на диверсанта і задушити гниду, але поранений, зі зв’язаними руками та в оточенні бойовиків він був безсилий.

Кадировець зазирнув до «Шапіто».

– Дівка зі мною! – пояснив Ходок.– Водія й укропського пораненого пристрелити.

Ходок подивився на Льоху, вирішуючи його долю.

– А нашого полоненого я сам відвезу до лазарету,– вирішив Ходок.

Пораненого непритомного десантника витягнули з мікроавтобуса. Його на ношах понесли до зруйнованого кам’яного паркана біля водогінної башти. Валік вийшов сам. Він тримався гідно, ні про що не просив, тільки сумно посміхнувся сполотнілій Жені, яка нажахано дивилась у віконце, як Валіка повели слідом за ношами з десантником.

– Благаю…– крізь сльози умовляла дівчина.– Не вбивайте їх!

Ходок, наче й не чув благань волонтерки, причинив дверцята, сів за кермо мікроавтобуса та завів двигун.

– Де Манекен? – повторно запитав кадировця.

– У клубі знайдеш, у селі.

– Зрозумів,– Ходок натиснув педаль газу. «Шапіто» рушив через блокпост. Женя дивилася крізь задні дверцята і не відривала погляду від водія та десантника. Ноші з Коляном поклали на землю, а водія прикладами примусили стати навколішки. Кадировець віддав команду і бойовики наставили автомати на полонених. Валік востаннє підвів голову і посміхнувся широкою посмішкою. Женя замружила очі. Пролунав залп. Дівчина зойкнула і здригнулася так, немовби кулі влучили в неї, а тоді заголосила. Ходок обернувся до неї.