Артемiй Кiрсанов - Позивний Бандерас

– Годі вити! – гримнув він.– Усе буде Донбас! – Ходок посміхнувся. Страта беззбройних людей йому сподобалася. Женя опанувала себе. В її очах більше не було страху. Вона відчула спустошеність, у ній неначе перегоріли всі дитячі ілюзії про справедливість і перемогу добра над злом.

«Шапіто» їхала селом, час від часу зупиняючись на блокпостах. Льоха сидів напружений, мов на голках. Він молився, аби не зустріти на наступному блокпосту «своїх» по маршрутці – Аслана, комбайнера Кирпича або Толика з Челябінська. Чи то молитва допомогла, чи просто пощастило, але до майдану перед будинком сільради доїхали без пригод. Тут усюди тинялися бойовики у балаклавах – когось серйозно охороняли. Усі вони напружилися побачивши «Шапіто» з українськими номерами. Ходок вистрибнув із машини і пішов просто на них.

– Манекен! – гукнув він пароль.– Де тут у вас лазарет?

Бойовики опустили зброю. Один рукою вказав на будинок із червоним хрестом. Ходок відчинив двері мікроавтобуса і жестом звелів Льохі виходити. Той не примусив себе чекати.

– Сам доплентаєшся? – запитав Ходок.

– Зможу.

– Дивись, більше фашистам не попадайся,– попередив Ходок, потім зайшов Льохі за спину і вийняв ножа. Того самого, яким убив українського військового у мікроавтобусі. Ходок розрізав мотузки та звільнив Льохі руки. Хлопець мав велике бажання вчепитися диверсантові в горлянку, але це було б самогубством. Можливості врятувати Женю теж не було. Треба рятуватися самому.

– Дякую,– вимовив Льоха.– Намагатимусь.

Льоха пішов у бік лазарету, але щойно завернув за мікроавтобус, одразу гулькнув у кущі, за якими стояв зламаний паркан. Лаз був на своєму місці. Далі доводилося пробиратися городами.

На центральному майдані Веселого біля двоповерхового будинку сільради стояли кілька вантажних і легкових автомобілів, відкритий «УАЗ» із кулеметом та мінометом, БТР із символікою ДНР і престижний позашляховик із російськими номерними знаками. У машинах сиділи озброєні сепаратисти, усі в балаклавах. На даху будинку майорів чорно-синьо-червоний прапор із двоголовим орлом. Вхід був забарикадований мішками з піском та ящиками з-під снарядів. Прохід до дверей залишався тільки один, бічний. На дверях стояли двоє бійців з автоматами в новенькій формі з нашивками «Новороссия» і прикріпленими до грудей георгіївськими стрічками. Поодинокі селяни, які проходили повз сільраду, посміхалися та віталися з бойовиками. Більшість людей у селі були налаштовані проросійськи. Селом швидко проїхала колона з п’яти танків, та два «Урали» із системами «Град». Мешканці Веселого радо вітали військових вигуками: «Ура! Наші!».

З балкона клубу долинала відома пісня радянських часів:

Через рощи шумные

И поля зелёные

Вышел в степь донецкую

Парень молодой.

Щойно пісня закінчилася, на балкон сільради вийшов кадировець Аслан.

– Жителі Веселого! – мовив він у мікрофон, із помітним акцентом.– На честь 71-ї річниці визволення Донецької області від німецьких фашистів і нашої нової перемоги, кожен одержить гуманітарну допомогу від братнього російського народу!

Люди радісно вітали новину та скандували «Ро-сі-я! Ро-сі-я! Фашизм не пройде! Фашизм не пройде!».

Із однієї з вантажівок бойовики у балаклавах безкоштовно роздавали харчі: консерви, гречку, макарони, олію, цукерки тощо. Люди шикувалися за «гуманітаркою» 8 8 Гуманітарка – гуманітарна допомога (продукти харчування, ліки, вода).– Прим. авт. в довгу чергу, але почувалися веселими та щасливими, як у звичні «старі та добрі» радянські часи. Ті мешканці, які вже отримали та повкладали до сумок свої пайки, задоволені відходили вбік, до пам’ятника, де спілкувалися зі знайомими, які ще нічого не отримали.

– Що дають?

– Усього потроху!

– Спасибі, Путіну!

– Росіяни своїх не кидають!

Біля непрацюючого продмагу стояв білий фургон із написом російською «Телебачення Новоросії». Оператор із камерою і журналістка у бронежилеті та блакитній касці з написом «PRESS» записували інтерв’ю із селянами, які їх оточили.

– Ми перебуваємо у селі Веселе, яке сьогодні вранці, порушивши перемир’я, обстріляли українські карателі! – скоромовкою проказала журналістка.– Поруч зі мною очевидці жахливого злочину. Розкажіть, як це було?

– Свєточку нашу – продавщицю розстріляли нізащо! Фашисти! – плакала тітка Люба.

Оператор крупним планом знімав сльози місцевої жительки й перевів об’єктив камери на двері продмагу з розбитими вибухом шибками. На ґанку магазину лежали квіти та горіли свічки в пам’ять по розстріляній зранку Світлані Логвинчук.